Глава 1.

Якби хто сказав, що характерник Андрій стане охоронцем чумацьких возів з сіллю, я б, певно, свиснув і запропонував йому напитися джерельної води, щоб охолонути. Але життя – штука хитра, наче та стара корова: то копне, то нагодує. Тож я і мій побратим Степан – здоровило з кулаками, як два ковадла, – вартували чумацький обоз, який повільно тягнувся степом, залишаючи за собою слід пилюки та запах спітнілих волів.

День був довгим і гарячим, мов піч у жнива. Небо над головою таке безмежне, що здавалося, можна загубитися у ньому. Чумаки зітхали, обливаючись потом від спеки, й час від часу лаяли один одного за те, що сіль важча, ніж хотілося. А Степан весь час бурмотів, що за ті гроші, які нам платять, можна тільки раз в шинок сходити.

Наближався вечір, і, побачивши відповідну галявину, чумаки вирішили стати табором. Розпалили багаття, нагодували волів, самі поїли та розсілилися навколо вогню. Їхні розмови – про ціну на сіль і міцність татарської шаблі – швидко перетворилися на хропіння, таке дружнє, що, здавалося, навіть цвіркуни затихли від шоку.

– Я візьму першу варту, — сказав Степанові. Він тільки кивнув і зручно вмостився на траві, потім додав: 

– Якщо щось станеться, збудиш. Але краще не буди — раптом Марічка присниться.

Ох, вже та Марічка, геть козак голову загубив. Я сидів біля вогню, дивлячись у темряву, яка лягла на степ, як оксамитова ковдра. Ніч виявилася ясною, зоряною – Чумацький Шлях, мов срібна ріка, простягнувся через небо. Хтозна, коли його Чумацьким прозвали, але виглядав цей шлях велично. "Ех, зняття б, куди він веде", – розмірковував, вдивляючись у нескінченність зірок.

Степ ожив звуками ночі. Десь у траві заспівали цвіркуни, сова озвалась хрипким голосом, а вітер ледь чутно колихав полин. Характерницьке чуття, сполошилося. Сережка-хрестик у вусі, що мені дала мати на добру волю, дзвінко задзвеніла. Озирнувся навколо, все без змін. Певно втома. Зручніше вмостився біля вогнища. Споглядав за полум'я, що танцювало в такт вітру. В цьому була своя магія, така знайома й затишна. Час наче спинився, і мої думки, як перелітні птахи, полетіли за горизонт.

Не знаю, коли закрив очі. Це не був сон, радше – марево. Десь на межі між реальністю й дрімотою. Відчув, щось змінилося: звуки степу затихли, вітер зник — їх мов відрізало шаблею. Замість запаху розігрітої землі в ніс ударило чимось кислим і затхлим, ніби від старого заліза взимку.

Розплющив очі — й оторопів. Темне приміщення з гладкими металевими стінами. Жодного вікна, жодного виходу. Тільки я, один-однісінький, посеред цієї дивної зиндани.

"Ну й сон, – подумав, оглядаючи стіни. – Та ні, не сон. Все взаправду. Невже татари до такого дійшли, що приспали й тепер полонених у коморах з металу тримають.

За мить посміхнувся. "Та це ж буде славний бій! Що ж, браття, готуйтеся: Андрій Старослав не з тих, хто без бою здається!"

Залишалося тільки чекати, коли хтось зайде…

***

Час минав, я задрімав, але до зиндани так ніхто й не заходив. Прокидатися в темному приміщенні зі стінами, гладкими, наче дзеркало, – справа не з приємних. Але собі міркував: "Ну добре, раз проспав, коли мене в полон взяли, треба вибиратися". Очі поступово звикали до мороку, розгледіли деякі деталі. У кутку, ближче до стелі, горіла маленька червона цятка. Мов той вогник у згаслої свічки. На підлозі помітив отвір, прикритий ґратами. Став розглядати його: "О, це певно, щоб до вітру ходити, аби в’язні злих духів не накликали." Ну, хай буде так – турбота, хоч і дивна. Підняв руку, щоб почухати потилицю. І тут мене, як грім серед ясного неба, вдарило несподіване відкриття.

– Що за…! – вихопилося з мене, поки рука марно шукала волосся.

Я був абсолютно лисий. Ні волосини на голові, ні на обличчі!  

– Святі небеса, оселедця і вуса збрили — це вже занадто! – пробурчав роздратовано, чухаючи підборіддя, яке тепер здавалося чужим. І тут помітив ще одне – у вусі не було мого хрестика, того самого, що дала мати.

Це вже не жарти. Татари чи хто там, а таке знущання – безсоромне! Я відчував, як у грудях починає клекотати лють. Усе тіло наче підказувало: "Готуйся, козаче. Скоро прийде твій час." Окинув себе поглядом і тільки тепер помітив, що й одяг на мені якийсь дивний. Я вже не був у своїй старій сорочці й козацькому плащі. Ні, це було щось незнайоме – гладеньке, темно-сіре, пружне. Одяг щільно облягав тіло та, на диво, був зручним. "Ну що ж, хоч тут з милості не обмежили", — міркував, а потім додав собі: "Але це не пояснює, чому і коли мене роздягнули."

Ще раз обвів поглядом приміщення. У цьому місці не було ані запаху степу, ані звуків ночі, ані навіть натяку на щось знайоме. Лише темрява, металеві стіни й червона цятка в кутку, яка тепер здавалася зловісною.

– Ну що ж, може ви полонили мене сплячим, та помилилися, що лишили живим. Я не з тих, хто відступає, — сказав вголос, бо тиша починала мене дратувати.

Треба було знайти зброю. Якщо цей полон закінчиться бійкою, то не збирався зустрічати ворога голими руками. Хоча вони ще ніколи мене не підводили. Обмацав стіни, шукаючи хоч якийсь виступ чи щілину. Нічого. Тільки на зап’ясті висів дивний браслет, що світився зеленим, наче болотяний вогник. "Чаклунство якесь", — буркнув, зітхаючи. Може, мене відьми піймали? Бо якщо так, то це вони дарма, козака-характерника, полонили.

Раптом стіна зашипіла, мов гадюка, і роз’їхалася. Я підскочив, готовий дати в пику першому, хто сунеться. Але замість татарського вояка в прохід стрибнула дівчина – жвава, як кішка, з коротким чорним волоссям й сірими очима, та всміхнулася мені. На ній був чудернацький одяг – обтисла куртка, усипана світлячками, і черевики, що гуділи, ніби дзвоники. У руці вона тримала блискучий пістоль, а за плечима гудів мішок, що світився білим сяйвом.

– Тарасе, рухайся, дурню! – вигукнула вона, кидаючи мені блискучий ціпок. – Охоронні дрони зараз будуть тут, тікати треба!

Я спіймав ціпок – легкий, мов очеретина, але з руків’ям, що зручно лягло в руку, наче під мене робилося. Тарас? Який Тарас? Я ж Андрій Старослав, козак із Січі! Але часу на балачки не було – дівчина вже тягла мене до виходу, а там гуділо щось, як рій велетенських шершнів.