Честер

Честер

Було страшенно холодно. Холод стікав по моїй оголеній, запаленій шкірі, облизував свіжі рани, заповзав в голову. В'язкий страх змушував працювати всі органи чуття. Здавалося, боліло все тіло. Сорому не було. Я відчував себе вовком, що потрапив до капкану. Інстинкти кричали - біжи. Обов'язок змушував залишитися.

Мішок, одягнений мені на голову, душив, змушуючи дихати часто й поверхово. Дивно, але я бачив зал, до якого мене привели. Не повинен був, але бачив.

Перше, що  помітив, – натовп. Їх було багато. Вони сиділи на сходах амфітеатру, звисали з балок під куполом і напівлежали біля підніжжя трону. Усі як один — закутані у темні, безформні плащі з ликами тварин замість обличчя.

Повітря, що важко проникало в мої легені, пахло кров'ю, страхом і магією. Я відчував шкірою, як магія іскрить довкола. Камінь на моїх грудях трохи нагрівся, вбираючи настільки щедре підношення.

Зал, в якому  опинився, був просторим. Купол із чорно-золотого каменю тримався на високих арках, з яких звисали ланцюги — на кожному горіла свічка, даючи тьмяне світло.

Свічки! Не очікував побачити тут таку просту, майже тривіальну річ. Чомусь вид живого полум'я трохи заспокоїв.

Я стояв у колодязі амфітеатру, відкритий поглядам усіх. Голий та беззахисний. Під ногами — шорстка кам'яна підлога, розписана символами. Придивившись,  зрозумів: це молитва однієї із забутих богинь. Пітьма... Я в храмі! Ця зграя буквально начхала на всі закони та правила.

Навпроти мене стояв трон, на якому сидів він. Павук. На відміну від своїх підопічних, він не зняв капюшон, але я відчував, що він вивчає мене.

— Та почнеться суд, — ляснувши в долоні, проголосив він гарно поставленим голосом.

Тиша. Вона настала миттєво. Здавалося, стільки живих істот не можуть мовчати, але стало так тихо, що я чув, як у вухах бурлить кров.

З-за трону виступила ще одна постать, що тримає в руках яскраво сяючий кристал. Крок. Ще крок. Кров стікала кристалом — і спалах світла змінив світ.

В повітрі спалахнули слова на мертвій мові. П'ять слів яскравими ліхтарями засяяли по колу амфітеатру. Тепер я бачив: натовп не хаотичний. Касти. Вони поділені по кастах! Над моєю головою горіло одне єдине слово — «Ніхто».

— Мені донесли про тебе. Вражає, але досить безглуздо. Хіба ти не знав, на чию територію поткнувся? — звернувся до мене Павук.

— Вдача любить сміливих, — хрипко відповів я. Страшенно хотілося пити. Горло боліло після зашморгу, на якому мене тягли до зали.

По приміщенню розлився мелодійний жіночий сміх. Несподіваний та недоречний. Наче на похороні хтось почав співати. Я подивився на джерело сміху.

Біля підніжжя трону сиділа жінка в чорних шкіряних обладунках Крил. Чорне волосся водоспадом стікало сходами. Вона підправила зачіску, оголюючи загострені вуха, і глузливо подивилася на мене. На відміну від решти, вона не ховалася за маскою. Порцелянове обличчя. Очі чорні, як ніч. З цікавістю вона подалася вперед, вивчаючи мене, а потім обернулася до Павука:

— Ти бачиш? Кумедно. Я не зустрічала такого з часів розквіту Аміру.

Павук кивнув і спокійно відкинувся на спинку трону.

— Хлопчику, всі сміливці рано чи пізно опиняються у мене. Моя вітряна сестра грає з такими, поки їй цікаво. Тож якщо хочеш зберегти її увагу — придумай щось вражаюче. Хоча, якщо чесно, то це вже неважливо. Судячи з переплетення ниток, ти відіграєш важливу роль у цій виставі. І лише від тебе залежить її результат.

Вона зробила крок — і наступної миті вже була біля мого обличчя. Один рух - і ось тонкі пальці піднімають моє підборіддя. Мішок їй зовсім не заважав — вона дивилася просто у вічі.

- Що за Пітьма? — пробурмотів, вириваючись із її крижаних пальців.

— Так це я, дорогенький — театрально розкинувши руки, дівчина вклонилася. — Хіба ти знайдеш десь більш неупередженого суддю?

І ось тоді мені стало справді страшно. Зустріти Смерть віч-на-віч не хоче жодна розсудлива людина.

- Ох, який потенціал... - видихнула вона. — Павук, мій вердикт: винний. Але я бажаю бачити його твоїм підопічним. Він вам підходить навіть якщо сам ще не усвідомив цього. А тепер прощавай. Подбай про дівчинку, вона занадто багато на себе бере.

Кинувши мені веселий погляд, Пітьма розчинилася. Біля моїх ніг залишилася фігура, загорнута в плащ, з головою горобця. З її дзьоба на камінь стікала кров.

— Чи всі чули вердикт? Вилікувати. Нагодувати. Дати добу на відпочинок. А потім – обряд становлення Безликим.

Я дивився, як у мій бік йдуть два амбали. Готувався до бою. Але чоловіки лише підняли тіло дівчини з пташиною головою і забрали в темряву за однією з колон.

— Хлопче, якщо зможеш довести, що гідний маски, — тобі більше нічого боятися. Але якщо не пройдеш випробування... що ж, моя пані буде рада зустрічі.

Павук підвівся, змахнув рукою і вийшов із зали. За ним потяглися решта. Згасли свічки.

Я лишився сам. Побитий. Голий. Змерзлий. Наляканий…

Тільки тепер помітив, що купол не цільний — у ньому дірки. Крізь них на мене дивилися зірки.