Бізнес-ланч

Марк уже кілька хвилин чекав біля входу до ресторану. За поворотом з’явився автомобіль Дмитра, той саме шукав місце для паркування. Ззаду хтось поплескав по плечу, ним виявився Аркадій.

– Що трапилося, ти чому нас покликав? – саме підійшов Дмитро.

– Просто запросив пообідати разом, відволікти від роботи.

– Ну гаразд, а що це за ресторан?

– Не хвилюйтесь, це ресторан європейської кухні, вам точно сподобається, я в ньому часто обідаю, – продовжував нахвалювати його Марк.

Чоловіки обрали місце подалі від галасу й замовили бізнес-ланч. Це досить зручно, не потрібно ламати голову над вибором, а що найголовніше, усі страви для нього приготовлені заздалегідь і подаються досить швидко.

– Ну що, Марку, як тобі на новому місці, як робота? – запитав Дмитро.

– Чудово, все добре.

– Щось по обличчю і не скажеш. Ану колись, – наполягав Дмитро.

– Ну гаразд, – погодився Марк.

– Керівництво мені поставило завдання звільнити п’ятьох людей, серед яких і мої друзі, точніше, товариш ще з коледжу.

– О, не заздрю тобі, – похитав головою Аркадій. – Звільняти людей, яких скільки років знаєш, з якими роками працюєш разом – це ще те випробування.

– І що ти плануєш робити? – запитав Дмитро.

– Поки не знаю, одна річ звільняти малознайомих людей, а інша – близьких тобі майже друзів.

– О пригадую, – почав Аркадій, – своє перше звільнення. Це було ще в Мінську, досить пристойна велика компанія, навіть міжнародна, можна так її вважати. Сиділи ми з колегою обідали, до нас підсів керівник відділу кадрів і почав вихваляти наші здобутки, причому в тій своїй нещирій ейчарівській манері, яка так усіх дратує. Раптом забігла секретарка: «Терміново Аркадія до генерального». «Невже якесь підвищення світить, чи що це може означати?» – подумав я. Генеральний довго чіплявся до якихось папірців, усе шукаючи якусь причину. Він нагадував вужа на сковорідці, щось крутив, заходив із різних боків. Зрештою, на моє запитання, що взагалі відбувається, і прохання назвати хоча б одну адекватну причину, чому він намагаєтеся мене звільнити, він видав фразу, яку я досі пам’ятаю: «Ти мені не подобаєшся». Я дивився на генерального, той на мене. Дивне відчуття тоді було... Людина отак просто вибиває в тебе з-під ніг землю, позбавляє улюбленої роботи, заробітку й засобів для існування, руйнує кар’єру – а мені чомусь шкода стало саме його, а не себе, – продовжував розповідь Аркадій. – Лише нещодавно зрозумів, у чому причина. І знаєте чому? Тому що він був неправий і хотів це приховати... Коли вже мені приходиться звільняти людей, намагаюся бути максимально чесним із ними й допомогти, чим зможу, – завершив розповідь Аркадій.

– Так що ти пропонуєш? – запитав Марк.

– Головне, будь чесним і нічого не вигадуй. Говори все, як є, і допоможи їм тим, чим зможеш, рекомендаціями, друзям порадь, вибий у керівництва якийсь бонус для них.

– Гаразд, подумаю, – замислився Марк.

У розмову включився Дмитро:

– У мене взагалі історія була ще цікавіша. Товариш порадив свого знайомого, і я його прийняв на роботу. Він спочатку працював старанно і я навіть за короткий період декілька разів його підвищував. Дивним чином замість своїх перевірених працівників вибір падав на нього. Спочатку було все добре, а потім розпочалися дивні речі. Несподівано став помічати, що мої накази не так активно виконуються, почалися якісь перепони. Спочатку не придав цьому значення, а потім чую таке, що Семен Петрович заборонив, Семен Петрович не дозволяє і т. д. Виявилося, цей Семен Петрович, як дізнався я згодом, порозпускав слухи, що він мій родич, і почав підгрібати усіх під себе, а потім він вигадав, що я ніби щось йому винен і в усьому з ним погоджуюсь через це, а зовсім скоро і взагалі компанію перепишу на нього, тому тим, хто хоче працювати в майбутньому, – не варто ставати йому на шляху. Звісно, я його з тріском вигнав, і, як виявилося, то ще той аферист. Словом, будь чесним із чесними й рішучим із пройдисвітами. 

Друзі смачно пообідали, запланували заходи на вихідні й роз’їхались по своїм офісам.

Сьома правда про негативність: зрозумівши її переваги, дехто починає нею зловживати.