Пісочниця

Задзвенів телефон, Ліза взяла слухавку.

– Алло, привіт. Ну ви як сьогодні, йдете на прогулянку?

– Так, звісно.

– Як і завжди, о чотирнадцятій тридцять при вході до парку.

– Так, звичайно, – відповіла Ліза.

То дзвонила її подруга Світлана. Вони разом народжували і відтоді потоваришували, а оскільки виявилось, що вони ще й сусіди, то, як кажуть, тут усі зірки зійшлися.

 У парку на звичному місці Світлана з Барбарою вже чекали на Лізу. Барбара – це ще одна їхня спільна подруга з пологового.

Жіноча компанія з колясками їхала парком, обговорюючи зазвичай усе, що завгодно, і здебільшого теми для розмов ніколи не закінчувалися. Цього разу Барбара хизувалася підвищенням свого чоловіка Марка. Його щойно призначили заступником місії Червоного Хреста в Москві. Барбара дуже раділа, знаючи, що підвищення буде і у фінансовому плані, а з часом їх зможуть перевести в якусь іншу країну.

Подруги привітали її і, звісно, натякнули, що згідно з місцевими традиціями потрібно це якось відмітити. Барбара не заперечувала, лише хотіла порадитися з Марком, знаючи, що після таких традицій ще кілька днів сильно болить голова. Барбара з чоловіком були американцями, але вимушені були переїхати жити в Москву у зв’язку з роботою Марка. Тут у них народилася донечка Жанет.

– Світлано, а як кашель у Володі? – запитала Ліза.

– Все добре, пройшов. Дякую за пораду, ті ліки дійсно якісні.

Світлана була корінною москвичкою і, відповідно, росіянка. У неї було якесь нав’язливе бажання робити все разом, що найбільше дивувало американку Барбару і напівукраїнку Лізу.

Подруги зупинилися біля пісочниці. Володя з Миколкою подіставали свої іграшки та почали бавитися, ліплячи різні пасочки та фігурки з піску. Жанет спокійно стояла поруч із Барбарою. Дітлахи були одного віку. Їм було десь трохи більше двох років.

Подруги жваво обговорювали сьогоднішню новину, а саме нове призначення Марка і те, де і як її відмітити. Світлана, не зводячи очей із дітей, пропонувала все нові і нові ідеї для святкування. Це й не дивно, вона в себе вдома і краще знала місця і традиції.

– Які гарні пасочки, Миколко, схоже, ти станеш новим Пікассо! – емоційно промовила і похвалила його Світлана.

Ліза розпливлася в усмішці, радіючи за свою дитину.

– Бери приклад з Миколки, – промовила до Володі Світлана.

Подруги не звернули на це уваги й продовжили активно обговорювати майбутній захід, обираючи між рестораном і базою відпочинку.

Несподівано парком роздався дитячий крик. Жіночки в одну мить, як тигриці, кинулися до пісочниці.

Володя, насупивши губи, стояв поряд із повністю розтоптаними пасочками Миколки.

– Ти що накоїв? – накинулася Світлана на свого сина. – Ти навіщо поламав пасочки Миколки?

На що Володя лише тупнув своєю маленькою ніжкою, приготувавшись до атак матері.

Ліза обняла Миколку:

– Ну не плач, ти ж чоловік, а чоловіки не плачуть.

Світлана без кінця вичитувала свого непосидючого Володеньку.

– Схоже, він образився на тебе за те, що ти похвалила пасочки Миколки, – втрутилася Барбара. – У нас так не роблять. Так не можна. Володя сприйняв це так, ніби ти більше любиш Миколку, і в нього спрацював інстинкт самозбереження, підштовхнувши до знищення конкурента. Дитина залежить від батьків, а прояв любові до інших дітей сприймає як загрозу своєму існуванню. Дитина не хоче ділити любов своїх батьків із кимось іншим. Ніколи більше так не роби, принаймні, поки дитина не стане дорослою і самостійною, – порадила Барбара спантеличеній Світлані.

Третя правда про негативність: вона нам дається для виживання.