Район Баттерсі

Після невеликої перерви, повертаючись із відрядження чи відпустки, завжди по-новому відкриваєш для себе місця, які, здавалося, дуже добре знав. Так і в цей раз після розслаблених Канн Лондон виявився занадто шумним і до певної міри затяганим.

Лакі метушився на задньому сидінні стомлений довгою подорожжю. Під’їжджаючи до будинку на півдні Лондону, він почав скавуліти і, як і зазвичай, першим вискочив із машини.

«Нарешті дома», – подумав Вінсент.

Розклавши речі, прийнявши душ, Вінсент заварив собі каву і вийшов на задній двір будинку в сад.

Сівши у своє улюблене крісло, ковтнувши трішки кави, він усміхнувся. «Ніби нікуди й не їздив», – подумав Вінсент.

У нього була дивна здатність. Куди б він не приїхав, майже усюди йому було по-домашньому зручно, хоча в цьому будинку з Софі вони живуть усього пів року, здавалось, що вони тут жили завжди.

Цей двоповерховий будинок із садом у вікторіанському стилі Вінсент придбав півтора роки тому. Йому дуже сподобався сад на задньому дворі і сам район Баттерсі. Тут дуже легко писалося, місце ніби було створене для роздумів та творчості.

Софі була на роботі, й Вінсент, попиваючи каву, розмірковував про плани на майбутнє. Свій сценарій він уже відправив замовнику і з’явився момент зайнятися чимось іншим.

У двері хтось подзвонив і відволік від роздумів. Вінсент відчинив, на порозі стояв молодий хлопчина, який без упину щось щебетав ламаною англійською. Вінсент лише зрозумів, що той хлопчина з «Лондон Електрісіті» і пропонує йому змінити постачальника електроенергії.

На дверях будинку був напис: «У цьому будинку нічого не купуємо і не продаємо», – але це не зупиняло різного роду продавців та промоутерів. Вінсент, як і завжди, подякував і зачинив двері.

За вечерею Софі пригадала, що її подруга шукає нового автора в Лондонський щотижневий журнал, і щоб вона когось їй порадила.

– А може, ти спробуєш? – запитала Софі.

– Ти що, журнал і я… Кожного ранку на роботу, ну ти що.

– Та ні, графік вільний, приходь, коли зручно, можеш працювати з дому чи будь-якого іншого місця. Тим більше зараз ти вільний, спробуй.

Вінсент страшенно скучив за Софі, тому просто не став сперечатися і погодився, знаючи, що зранку думки можуть змінитися.

Наступного ранку Вінсент помітив на кухні записку: «Доброго ранку, любий, тут адреса і телефони редакції, сподіваюсь, ти не передумав. Гарного дня. Цілую».

Зранку ця ідея здалася набагато привабливішою. Дійсно, чому б не спробувати. Він швиденько домовився про зустріч. Часу ще було достатньо для того, щоб поснідати, вигуляти і покормити Лакі.

Десь о 12:00 Вінсент був у вітальні редакції журналу. Молода білокура секретарша покликала Вінсента.

– У вас усі документи при собі?

– Так.

– Резюме, портфоліо, рекомендації, автобіографія?

– Стоп, а навіщо автобіографія? – поцікавився Вінсент.

– Це обов’язково.

– В мене немає.

– Так, у вас ще є трохи часу до співбесіди, тому швиденько її напишіть, – секретарша провела його в переговорну. – Тут вам буде зручно. І пишіть скорочено, найголовніше.

На аркуші формату А4 Вінсент написав: «Автобіографія». Коли народився, школа, коледж, університет, перша робота, друга, досягнення, одруження – це все так нудно. І хто взагалі його читає? Здається, це нікому непотрібна формальність.

Вінсент пригадав випадок, як він бився з одним бовдуром за дівчину в коледжі, це точно було важливо, але про таке не прийнято писати в автобіографіях.

Дивно, чому ж тоді всі книжки з історії, яку не візьми, про війни, вбивства, підкорення та поневолення. Історія, це по суті та ж автобіографія, тільки світу, і вона також має виглядати пристойною та людяною. По суті там має бути те найважливіше, що створило людство, і те, що людство вважає найціннішим.

Виходить, усі ці муссоліні, гітлери і сталіни – це найголовніша цінність людства. Таке по суті взагалі має бути десь в окремому розділі автобіографії світу під назвою «Людська неадекватність», якщо, звичайно, людина все ще хоче називати себе розумною.

Вінсенту спало на думку: «А як би виглядала його автобіографія світу?». У ній точно були б філософи, митці, науковці, вчені та діячі культури, а ще релігійні діячі. Відкриття нових територій і світів, різноманітні винаходи – усе те, що й робить людину людиною.

«Гарна ідея», – подумав Вінсент. – «Треба написати».

Секретарша відчинила двері.

– Ви написали?

– Так.

– Тоді запрошую на співбесіду.

У просторій кімнаті сиділо двоє. Головним редактором була жіночка трішки за тридцять зі швидким поглядом і яскравими очима. Поряд із нею сидів зам із більш серйозним і стриманим поглядом.

Вінсент привітався.

– Сідайте, прошу, – запропонувала головний редактор. – Ми вас добре знаємо і знайомі з вашою творчістю. Що вас привело до нас і про що ви б хотіли писати? – запитала Сюзан.