Доторкнутись до Легенди

Літо було в самому розпалі і роботи на дачі в цей період зазвичай більше, ніж бажання її робити. Батько попросив прибратися у кроликів і Михайло без надмірного ентузіазму зголосився йому допомогти. Погрався трішки з маленькими кроленятами, які дуже кумедно себе вели – підплигували на місці наче козенята, а потім швиденько розбігались по кутках, та й приступив до роботи. Не прибравши й половини кліток, як задзвенів смартфон. Михайло відповів, виявилося, то дзвонила Поліна, його колишня дівчина та дуже гарна подруга ще зі студентських років.

– О, привіт, радий тебе чути. А ти коли прилетіла?

– Та вже майже тиждень, скоро назад повертатися.

– Ну як ти? Як тобі в Іспанії?

– Все добре, розповім пізніше, при зустрічі. А які в тебе плани на сьогодні? – запитала Поліна.

– Поки ніяких, а що?

– Слухай, тут така справа, мені дзвонила подруга з Іспанії, у неї якийсь родич працює в «Кварталі» і вона може домовитись про безкоштовні квитки на сьогоднішній концерт. Може, з’їздимо? Заодно і побачимось, хоч поспілкуємось, бо сам розумієш, коли прилітаєш на два тижні, вони пролітають, як один день.

– А хто сьогодні виступає?

– Вахтанг Кікабідзе.

– Ого, круто. А ми встигнемо? До Києва 100 кілометрів, ще зібратися треба, та й з кроликами мені потрібно завершити…

Вони прикинули. Концерт о 19:00 в палаці «Україна». Зараз 12:30. Схоже, встигаємо. Тоді до роботи, прискорюємось, потрібно швидко все завершити, бо і в Поліни були ще справи.

Поки Михайло закінчував прибирати, пригадав, що так і не встиг сходити на спектакль, у якому грав Богдан Ступка, про що потім дуже шкодував. На жаль, Богдана Сильвестровича не стало. Все думав, що пізніше сходить, а пізніше, на жаль, не вийшло, тому цього разу вирішив не вагатися.

Схожа ситуація була і з Кузьмою Скрябіним. Друзі запросили сходити на концерт саме в той момент, коли з ним сталася та трагедія. Але з Кузьмою, на щастя, доля одного разу їх таки звела. То був телемарафон допомоги дітям, хворим на лейкемію, і Михайло з його колегою Юлією були присутні на заході як представники фірми спонсора. Телемарафон знімали в невеликій кімнаті в київському телецентрі, у так званому «Олівці» по вулиці Мельникова. Один за одним приходили відомі українські особистості, робили пожертви та говорили слова підтримки дітям, хворим на цю недугу. Паралельно виступали відомі співаки.

Михайло з Юлією саме чекали на свою чергу виступу – і в цей момент зайшов Андрій Кузьменко, або Кузьма, як його часто називали, зі своєю групою «Скрябін». Кузьма, як завжди, усміхнувся, взяв мікрофон і вже майже почав співати, як поглянув на усіх присутніх і у своїй безпосередній та позитивній манері випалив:

– Фанера…

Він, напевно, навіть у такі моменти намагався підняти людям настрій, оскільки захід передбачав геть інші емоції і всі присутні були похмурі та невеселі. Ще декілька відомих діячів виступали. Черга Михайла та Юлі вже підходила. Кузьма готувався співати нову пісню «Люди, як кораблі» – як тут пролунала його коронна фраза:

– І знову фанера…

Усмішки знову з’явились на обличчях присутніх і якби це був інший захід, то фан-зона в Кузьми точно була б, не зважаючи на фанеру і те, що то була геть маленька кімната.

Ці дві події навчили, що потрібно ловити будь-яку можливість зустрітися з улюбленими акторами, співаками, музикантами чи просто Людьми-Легендами, яких ти цінуєш та поважаєш, а можливо, навіть любиш.

Десь о 15:00 Михайло вже був у квартирі. Приготування зайняли ще пару годин, потім він заїхав за Поліною і о 17:30 вони вже їхали Одеською трасою в бік Києва. Дороги у вихідні дні майже порожні, вони їхали, пригадуючи їхнє насичене студентське життя. Познайомились вони на першому курсі універу й навіть пару місяців зустрічались, а потім раптом зрозуміли, що вони радше друзі чи навіть рідня, ніж хлопець із дівчиною. Але їх постійно тягнуло одне до одного і секс по дружбі – це саме про них.

Поліна несподівано поклала руку на ногу Михайла, він усміхнувся.

Через годину вони вже шукали місце для паркування біля концертної зали. Швиденько купили квіти. Поліна набрала знайомого подруги, він саме вийшов до входу, щоб їх зустріти.

– Так, швиденько, він на нас уже чекає.

– Хто він? Кого чекає?

– Швиденько, скоро концерт.

Не встигли вони й отямитися, як уже йшли за лаштунки палацу «Україна». Зовні він виявився гарніший, а зсередини, мабуть, нічого не змінювали, відколи побудували. Хлопець-адміністратор паралельно говорив по телефону, робив вказівки колегам, домовлявся про зустрічі, надзвичайно моторний – словом, професіонал. Вони підійшли до якоїсь кімнати, з неї вийшов, напевно, продюсер Вахтанга Кікабідзе. Він також трохи розпитав Поліну про їхню спільну знайому й не встигли вони отямитися, як опинилися в кімнаті з Вахтангом Кікабідзе, де був стіл та три крісла та, окрім метра, ще двоє його помічників. Вони привіталися, Поліна подарувала квіти, подякували за творчість, розпитали про самопочуття і, звичайно, сфотографувалися. Кімната була наскільки маленька, що для фото потрібно було сідати на спинку крісла. Він мало говорив, беріг сили для концерту, за нього говорили його очі, які Михайло запам’ятав надовго.