Збори в садовому товаристві

Недільним ранком Михайло проснувся від співу пташок, то був ще довоєнний час. Поруч був ліс, і ранкові пташині трелі будили ліпше будь-якого будильника. Поснідавши і випивши кави, Михайло зібрався зайнятися своїм авто, потрібно було дещо перевірити, але його покликав батько.

– Михайле, хочеш отримати враження на все життя?

– Звучить цікаво, а про що мова?

– Ходімо на загальні збори нашого садового товариства!

Михайлу ще ні разу не доводилося бувати на такого типу заходах.

– Чому б і не сходити, може, зі знайомими поспілкуюсь. Ходімо!

Звідусіль почали сходитись люди зі стільчиками, а з місця зборів уже доносилися перші голоси. Батька окликнув сусід, і вони пішли вперед, щось обговорюючи. Михайло тим часом неквапливо йшов до місця зборів.

З кожним кроком наближаючись до місця, голоси були все гучніші і емоційніші. Картина, яка відкрилась Михайлу, викликала в нього легку усмішку. Пів сотні дачників, здебільшого пенсіонерів, які намагалися вмоститися на своїх імпровізованих стільцях, поряд крутилися собаки та коти, позаду йшла Семенівна з козами, а попереду плентався дід Сергій, як завжди, напідпитку зі своїм в’єтнамським поросям хряком – Борькою. Ще якийсь час люди віталися один з одним, чекаючи на голову садового товариства.

Голова підійшов, поздоровався, поглянув у папери й було почав щось говорити, як тут Семенівна ні з того ні з сього:

– Ах ви такі-сякі… все розікрали.

До неї приєднався ще один, схоже, її однодумець:

– Ми вас виведемо на чисту воду, ми вам покажемо!

Дехто почав їх заспокоювати:

– Та дайте голові хоч слово сказати!

З натовпу хтось вигукнув:

– Геть голову!

І тут почалося. Крик стояв нестерпний, усі кричали одночасно, абсолютно не звертаючи увагу одне на одного, причому розібрати хто про що кричить і взагалі що обговорюється вже було неможливо.

Ця картина точно закарбується в пам’яті на все життя – люди кричать і одне одного не слухають, собаки позіхають, коти крутяться між ногами, Семенівні кози пролізли в чийсь город і жують капусту, дід Сергій кимарить, і лише один хряк – Борька, не звертаючи уваги на те, що відбувається, риється собі в пухкій земельці, повній черв’ячків після дощу.

Так, таке видовище забути буде складно.

Найдивніше, що, як правило, найактивніші на таких зборах були завжди ті, хто взагалі не брав участі в житті товариства і навіть часто-густо не платив внески. Якийсь час ще всі кричали щосили, поки з натовпу не пролунав жарт про голову і секретарку. В одну мить крики змінилися на загальний регіт.

Дивлячись на це дійство, Михайло збагнув, що, виявляється, людина може дати лише те, що в неї є. Ці люди обмануті неодноразово усіма, ким тільки можна, налякані і невпевнені у завтрашньому дні, і, можливо, це єдине місце, де вони можуть просто викричатися, але в душі вони ще ті жартівники.

Нареготавшись досхочу, усі швиденько проголосували за необхідні рішення в товаристві. Хтось із невгамовних ще намагався посіяти смуту, але раптом пішов дощ – і всі як один почали розбігатися по домівках.

А що збори закінчилися – почувся голос діда Сергія. Усі, хто був поруч, зареготали ще більше, розбігаючись хто куди.

Останнім чимчикував дід Сергій, ледь-ледь пересуваючи ноги, а за ним бадьоро і щасливо, хитаючи своїм маленьким хвостиком та час від часу похрюкуючи, плентався хряк – Борька. Він, напевно, залишився найбільше задоволений усім цим дійством.

Третій принцип позитивності: інколи вчасні і влучні жарти творять дива.