Глава 11

Швидко натягнула рукав. Кроки наближались, краєм ока бачила фігуру Інгарда, що виходить з-за книжкових шаф й волочить зі собою декілька робіт.

«Бинти, — думала, — що робити з бинтами? Не можна, щоб хтось дізнався…»

У паніці втратила контроль над ситуацією… Я навіть не збагнула куди поділись ті білі тряпки з моєю кров’ю. Вони перетворились на попіл та впали на підлогу пилом, змусивши мене відкрити рота від здивування. Майже над очима затрепетав крилами метелик, здавалось: незвична комаха стала яскравішою. Чужа рука на моєму плечі змусила завмерти.

— Що ви тут читаєте? — Інград, порушуючи особисті кордони, як завжди сунув носа куди не слід.

Іноді думала: то його улюблене заняття, він якби міг то й би прогортав мій особистий з величезним скельцем у руках, щоб побачити чи нічого я там не зачаклувала. Ну або записи іншого студента.

— Весільні руни, — хмикнув, — то хто вам про такі забавки розповів, Лоньє?

— Да так, — прочистила горло, — почула від студенток у коридорі.

— Чим би нерозумним студентам зайнятись, лиш би не чимось корисним, — фиркнув, — звісно ви ж, Лоньє, не примітили — то старі ритуали, як ця академія. Використання рун на грані з темною магією, не настільки моторошно, але якщо ваш дідусь дізнається…

Викладач забрав від мене книгу, назву якої я запам’ятала та відкинув до столу з трояндами.

— То прожене вас по темницях й може катівнях Міністерства, — задумливо сказав, підходячи до букета.

Я ж знову завмерла, а метелик сів на щоку. Дух перехопило про згадку катівень. Офіційно їх не існувало, маги вважались добрими й людяними, тими, хто розуміє будь-яку істоту. Але… Я пам’ятаю ще дитинство, коли Тиберій забрав мою улюблену забавку до свого кабінету — магічну дзиґу. Пробравшись до обителі таємних розмов, тоді я знайшла декілька документів, поки нишпорила по шухлядках.

«Ув’язнений Сант не розповів, зламався серед тортур, — пробігли у думках строки, — підозрюваний Орус одразу повідомив про обставини викрадення королівського скіпетра, як тільки його рук торкнулись кайдани й позбавили магії».

Тоді я довго відходила й ледь не спіймалась на гарячому. Тоді мені було десь дванадцять, може й менше, але пам’ятаю, як без перепон проникла у дідовий кабінет не доклавши зовсім ніяких зусиль… Може магія руйнівництва оберігала мене тоді вже? Міністр зазвичай такі заклинання триповерхові створює для охорони інформації й речей, що тільки пройдеш повз — одразу дізнається.

Свідомість повернулась до Інгарда, тільки варто руні на руці знову запекти. Я ж ледь губу не прокусила.

— Для Беатріс Лоньє, — прочитав наставник надпис прикріплений до букета.

Ледь не вдарила себе по голові, захопившись то запискою, то рунами, навіть не узріла елементарного.

Наставник взяв пишні квіти до рук й хижо всміхнувся.

— Хто? — спитав тихо, опинившись поруч.

Знизала плечима безмовно.

— Лоньє, я вже вам повідомляв: до того, поки не пройдете випробування всіх п’яти башт, з коханням гратись не варто… — він обірвався, вочевидь склав картинки подій докупи, — чи ви вже пообіцяли? Захотіли таємно скріпити союз й накликати на себе біду?

Він нахилився, пронизуючи поглядом. Метелик закружляв біля Інгардового волосся, такого ж світлого, як моє. Викладач на комаху не зважав уваги.

— Ні, — прохрипіла, стримуючи сльози. — Мені наснився жах, розумієте, наставнику? Якась фігура бажала моєї смерті… А сон оповитий невідомими знаками-рунами, тому я взяла декілька томів, щоб хоча б визначити яка то мова й що воно може означати.

Кретіс з недовірою дивився то на мене, то на квіти.

— Ці троянди — випадковість, — знову прочистила горло, — ще з першого дня в Ореані хтось присилає мені їх.

Про записку вирішила змовчати, досить й так підозр. Наказала собі заспокоїтись, але ще дужче розхвилювалась й перелякалась.

Метелик пролетів біля його обличчя, наставник скривився й відійшов.

— Знаєте, Лоньє, — кинув букет на стіл, — поряд з вами мені вже й справді починає здаватись: ви десь біля статуї одного з Повелителів стихій крутились й захопили його увагу. Теж почну вірити у ці нісенітниці…

Він насупився й поглянув на магічну комаху, що вже сиділа на моїй косі, махнув рукою й поклав перед мною книги.

— Через вчорашнє не маю бажання гнати вас по полю перепон, тому теорія нам у поміч.

Він ще став поруч й помітивши пил, скривився.

— Зовсім бібліотекарі розлінились, вже бруд скрізь… Хай-но я тільки лорда ректора побачу.

На ці слова я лиш потупила очі.

***

Метеликом захоплювались всі. Під час вечері змучені від тренувань з наставником друзі знайшли сили, щоб здивуватись й втішитись тому чуду, що не відлітало далеко. Набридливе створіння захоплювало всіх на нашому шляху й ховалось у моєму волоссі. Тільки Інгарду здалось все це підозрілим. Він не довіряв Повелителям й сказав: «Навіть це якщо хтось з них, то краще голову попелом наперед посипати».

Так й мовив, вказуючи на чергу з магинь, котрі вже стали «обраними». Наставник відпустив з бібліотеки з останнім промінням сонця, я ледь встигла побігти до кімнат, щоб справитись з раною. Поки він проганяв мене по теорії заклинань, записуючи всі прогалини та недоліки, рукав встиг намокнути від болючої рани. З кожною годиною та руна все більше й більше приносила дискомфорт, навіть зараз доводилось стримувати гримасу й натягувати посмішку, аж до тремтіння щічок.