Глава 10

Тиберій уважно вдивлявся. Погано спала вночі, плакала, на ранок — результат відповідний: синці під очима, стомлений вигляд. На диво, навіть чудесні еліксири наставника не допомогли. Відчувала себе вимотаною, ніби з мене всі соки вижали, як з яблука.

— Хм, — здивовано протягнув Міністр магії, — поганий сон, кажеш? Жахи?

Кивнула й потупила погляд. Інград мене ладен спопелити своїми очиськами. Він же маг вогню, всяке може ж бути. Гостьова кімната, як я її називаю, простора й нині похмура. Величезне приміщення з парочкою диванів, книжковими полицями, столом для обіду та каміном. Все належало наставнику поки він обіймав посаду викладача. Прикрашена зеленню двох декоративних дерев, котрі спеціально вирощуються особливим чином, щоб існувати у похмурих приміщеннях на кшталт цього. Декілька дверей — за ними спальні. Подаль від інших — Інгардова з купою захисних заклинань. Наставник дуже трясся над безпекою свого лігва й не забував крайній раз нагадувати: «Лоньє, без дозволу зайдете — таких проблем наберетесь, що випробування башт здасться іграшкою!»

Наразі Кретіс стояв за спиною родича, похмурий, мов хмара. Сонячне світло казна-як пробивалось крізь вікна. На диво після такої негоди прийшов погожий день. Руки я тримала за спиною. Сьогодні натягнула ненависне плаття з довгими рукавами, а вночі довелось перебинтувати п’ясток. Невідома руна боліла, пекла вогнем, іноді аж до сліз.

— Беатріс, — сухо мовив голова родини, — ти повинна бути обережною. Слухатись наставника й не вирушати за межі академії без охоронця.

Дід перекинув тростину з однієї руки в іншу, стиснувши дорогоцінне руків’я.

— Розумієш, дитино, ворожнеча між впливовими родинами загострилась. Інцидент з деревами, — він повернувся до наставника, — не випадковість. Вас справді хотіли вбити, точніше — тебе! Лорд Кретіс лиш випадкова жертва, хоча між наставником та учнем є особливий зв’язок.

Мене покорчило від інтонацій дідуся. Він наче штовхав мене в обійми до наставника й хотів спихнути проблему на його плечі. Втім, не одна я стримала негативні емоції. Інград зиркнув очиськами невдоволено й склав руки на грудях.

— Безпеку в стінах академії гарантую, — мовив професор, — я не безрукий, свою ученицю зумію вберегти.

Ранок поряд з дідом на цьому скінчився. Міністр направився у справах, поплескавши мене по плечу. Авжеж, ніхто не збирався розповідати про причини, авжеж всім байдуже на мою вроджену цікавість. Добре, що хоч попередив!

На сумній ноті я фиркнула до наставника й направилась до зали снідати. Настільки вимучена за ніч роздумами, що апатично рухалась по коридорах, ігноруючи картини, спалахи магічного вогню, всю звичну атмосферу Ореану. Як виявилось, Інгард слідував за мною й щось буркотів собі під носа.

Друзів я сьогодні не бачила. Чи то вони вже поснідали, чи ще досі ніжаться у ліжку після вчорашнього. Якось стало байдуже. З голови не виходив той красивий, незнайомий маг, що уві сні провів ритуал.

«Що це могло б значити? — думала, перебираючи овочі у мисці. — Наскільки сильним потрібно стати, щоб з-за допомоги сну подібне провертати й залишитись непоміченим?»

Похмура хмарка у чорній сукні, точніше я, сиділа за столом одна. Студенти оминали, спостерігаючи за моїм вбитим виглядом й перешіптувались. Відпила гарбузового соку й поморщилась.

— Ох-ох, — якось натхнено й збуджено вимовив Ворон й плеснув у долоні.

Він йшов разом з Інгардом від викладацького столу, переговорюючись. Щось змусило його зупинитись напроти мене й завмерти.

— Леді Лоньє, — мовив з придихом, що я аж перелякалась. — Не рухайтесь!

Інгард вдивлявся в мене, наче щось запідозрив. Ледь язика не прикусила від здивування й почервоніла. Ворон начаклував заклинання, що торкнулось мого волосся, потім вітерець легенько пройшовся по локонах, наче щось змахнув. Перед очима з’явився… Метелик! З яскравими синіми крильцями, кінчики яких наче були вирізьблені з мережива. Він переливався магічними сполохами.

— Леді Беатріс, — Таріс своєю поведінкою привернув увагу майже всіх, хто знаходився в залі.

Принаймні стало різко тихо, а Інгард напружився й витягнувся, наче струна магічної арфи. На нього глянути смішно: здивування, напіввідкритий рот й іскра недовіри.

— Це те, що я думаю? — спитав Дет.

Ректор, як завжди, для сніданку обирав нашу залу. Вже рік як незмінно тут вечеряв й обідав, наче хтось його намовив. Чи то зала красива, своїми переливами магії повітря й магічними пташками першачків, що якраз вчаться замикати декілька видів магії у фігурки тварин.

— Метелик справжній, — ледь не підскочив Ворон.

Дивно спостерігати за поведінкою вічно похмурого викладача теорії магії. Ще б трохи й станцював танець зваблення, котрий виконували жінки з далеких країн, оповитих пісками та легендами, активно рухаючи стегнами та животом.

— Беатріс благословив хтось з Повелителів стихій, — нарешті затараторив Таріс Гот й озирнувся, — метелик — рідкість! То Луна Люміна. Вони зникли років сто тому! Ніхто їх не бачив та й взагалі вони вже вимерлими вважаються.

Інгард переводив погляд то з мене, то на Ворона, потім торкнувся легкого, ледь помітного кокона, що тримав у повітрі комаху.

— Що то значить? — ледь видавила з себе тремтячим голосом.