Глава 8

Не тільки я зранку виглядала похмурою, але подруга з якою встигла переговорити, як тільки побачила. Виявилось: два брати разом до лісу підуть. Принаймні мені доведеться з Інгардом збирати трави, а Айріс десь на поляні навчатиметься бойовій магії. Ще Майл намагався підійти, але варто одногрупнику тільки сказати радісне «Доброго ранку!», як обидва близнюки, ледь не в унісон попросили його не підходити на мене. Рей тут же знайшов для нього якусь справу, в Інгард просто став поруч не даючи можливості нормально поговорити з подругою. Осінній ранок прохолодний, тому всі кутались в плащі та носили теплі кофтини. Нас чимало — до десяти людей, що підуть за межі замку.

— Ти коли збираєшся до Літгарду? — спитала я в Айріс та хитро всміхнулась.

Літгард — містечко неподалік академії, куди ведуть декілька доріг, а ще сам портал. Звісно, можна переміщатись куди завгодно за допомогою стаціонарних переходів, але потрібно мати дозвіл. Першокурсникам та другокурсникам заборонено виходити за межі замку перші два тижні взагалі. Це вже від третього курсу отримують дозвіл на переміщення, а старшокурсникам взагалі свобода. Не те щоб мені кортіло зараз завітати додому чи в те містечко, але спровадити якось Інграрда потрібно. Наставник дав зрозуміти ясно: без дідових охоронців, брата або його самого мені відвідати Літгард не поталанить. Божевільний вирішив тримати поруч, завалити завданнями, маскуючи все підготовкою до випробувань. До речі, перша башта чекає зовсім незабаром — у листопаді.

— На наступних вихідних, — розсіяно відповіла Айріс й поглянула на Інгарда, — якщо професор відпустить.

— Ти ж зайдеш у лавку леді Макагерт? — спитала й ледь не заплескала у долоні. — Я в неї такі шовкові нічні сорочки бачила, а ще чудові панчохи.

Співрозмовниця глянула на мене, мов на хвору… З підозрою. Потім в її сонливу голову нарешті прийшли світлі думки й вона щось збагнула.

— Слухай, там в неї є така красива мереживна білизна, — змовницьки підморгнула вона.

Айріс ще б продовжила перераховувати асортимент крамнички для жінок, але Інгард прочистив горло. Ледь чи не вперше я побачила на його обличчі сором, сам чоловік почервонів й відійшов від нас на декілька кроків.

— Виховані леді при інших подібні теми не обговорюють, — невдоволено промовив він та почав вдивлятись на кошичок, що тримав в руках. — При сторонніх!

— Вибачте, наставнику, моєї вини в вашій надмірній опіці немає.

Стримувати той нестерпний сміх, що виривався з глибин душі — випробування. Випробування на міцність, на стійкість… Інгард кольнув мене поглядом, втім, змовчав.

«Ну давай, скажи щось! — волала подумки. — Благаю, ми тобі ще лекцію про інші дівчачі дрібнички прочитаємо!»

Але наставник лиш невдоволено фиркнув, поглядом віднайшов одного з викладачів й направився у його сторону. Нарешті ми тихо засміялись, відвернувшись.

— Як він зібрався кохану свою до вівтаря вести? — прошепотіла на вухо Айріс. — Червоніє, немов магічна квітка кохання, котру чаклують на свято весни.

Відповіді на питання я не мала й не збиралась продовжувати тему.

— Щось відомо за Тару? — сказала тихо й взяла подругу за ліктя. — Ти заходила до кімнати?

— Ні, — подруга поправила плащ й озирнулась, — наставник у нас не такий злий, як в тебе, але по очах бачу — йому щось відомо. Він уникає згадки про Тару, а коли спитала прямо, вдав, що не почув й віднайшов якусь роботу.

З кожним її словом в голові ще дужче закручувався вир картинок й тривожності. Серце стискалось від болю, п’ятірка не в повному складі. Нас залишилось четверо й все, що знаю — темні думки, записки невідомого. Букет його хтось поцупив, тоді видалась моторошна ніч.

— Кімнату так й залишать, — пробубніла Айріс, — принаймні цього року, мов з’ясовують обставини куди студентка академії поділась, по гуртожитку тепер ходить охорона, — вона поглянула на мій здоровезний кошичок для трав, — Кею теж нічого не сповіщають. Зазвичай староста в курсі всіх подій групи, а тут… Тут все, наче вітер звіяв, наче Тара втекла.

— Втекти з Ореану, — задумливо мовила я, — це ж неможливо…

Кожен розумів міцність захисної магії, що оповивала сірі стіни замку, кожен знав й наслідки. Можливо десь й існували таємні входи й виходи, місця, де вартові закривали очі. Але який сенс Тарі втікати? Вона надихалась навчанням, читала серед нас найбільше та мріяла піти по батькових слідах — очолити один з департаментів Міністерства. Сенсу їй втікати немає, хіба що тільки…

— Може її викрали? — прошепотіла на вухо співбесідниця. — Ну руйнівники…

— Не верзи дурниць! — одразу обірвала її я.

Всередині загорілось вогнище люті. Якщо й хтось викрав, то чому одразу руйнівники? Агов, я між іншим, теж маю в собі частинку темної магії й щось не рвусь хаос по світу сіяти й витворяти всі гріхи, котрі приписуються моїм співбратам та сестрам. Айріс налякалась моєю реакцією, вочевидь, тема байок про руйнівників відзивається на моєму обличчі особливим чином.

— Як вони можуть взагалі існувати, — тихо сказала, — якщо Міністерство контролює їх? А орден чистоти магії перевіряє кожного?

Налякане обличчя казочками древності нарешті задумалось. Викладачі наказували рушати до виходу.