Глава 7

Я бачила по Інгардових очах: він щось знає. Хитрий лис, в дечому відрізнявся від братів — кольором білої шерстки, але не полишив спільної риси лукавства. Очі його блищали, коли я згадувала Тару. Я не бачила в них смутку за втраченою подругою та й викладачі не переймались сильно. Принаймні нашого факультету, чужі, що заочно знали подругу, видавали ознаки хвилювання. Один з хлопців — Дрантен Лін ледь волосся на собі не рвав. Хлопець шанувальник тихої Тари, що завжди плентався біля неї на вихідних та вечірках, запрошуючи на танці.

Все більше ловила себе на думці: дивно. Все дивно від початку — її зникнення, реакція охоронців, куратора та ректора. А дід, котрого я викликала за допомогою сімейного артефакту зв’язку — кишенькового люстерка, спочатку виглядав стурбований, а вже після розмови з ректором — задумливим.

Звісно я розповіла йому про дивну записку, котру отримала, але віднайти її не змогла — лиш клапті паперу, що стоптали маги черевиками.

Та ніч видалась тривожною, а гроза за вікнами тільки додавала роздумів й швидкого ритму серця. Айріс теж заснути не могла, навіть відвари магічних трав, котрі завжди ми мали при собі у разі безсоння, хвилювання та інших речей, що повинні здійматись теплим питтям не допомогли. Для мене ж постійно пити заспокійливе — дорога в небуття. Я то діло й чекала, коли казанок нервів переповниться й перевернеться з гулким дзвоном, тоді всі дізнаються про зовсім іншу Беатріс.

Хлопці теж здивували: на ранок виглядали пом’ятими. Що не кажи, а чутки по обох гуртожитках ширяться зі швидкістю магічної гарячки — варто комусь захворіти, зараза перелізе на всіх.

Наша скромна вже четвірка на перервах забула про наставників, ми ховались по кутках, ділячись інформацією, ми намагались віднайти подругу. Все марно.

Ох, якої прочуханки я отримала від Інгарда, коли ми проникли вночі у бібліотеку. Для ритуалу пошуку нам не вистачало формули, а такі речі доступні тільки для студентів п’ятого курсу. Мій наставник вночі патрулював академію й зайшов до приміщення тихо, мов той кіт, що крався на кухню за сметаною, та зловив нас за кінцем ритуалу. Принаймні блідо-бірюзова сфера показала: подруга жива. То полегшення. Здається, я, Айріс, Майл та Кей зітхнули одночасно не зважаючи на суворий тон ненависного викладача. Стихії може й посміхнулись нам, але та посмішка суха й натягнута.

А я ж відчувала, що Тара кудись влипла. Навіть Тиберій мені не коловся. Зазвичай, коли справи торкались академії, він хоч натяки якісь давав або казав прямо й читав лекцію як мені потрібно поводитись. Тут — лиш покликав до бесіди брата й то, без мене. Охоронці забрали його на моїх очах серед перерви.

Весело. Весело говорити з безмовною фігурою Лея, що не хотів колотись, хоч я намагалась вивідати про що з дідом вони говорили. Ми з братом не сильно близькі, як кішка з собакою — якщо до крові не б’ємось, то стоїмо одне за одного у випадку небезпеки та сімейних традиціях. Решта часу — нейтралітет. Навіть шантажувала першого нащадка Лоньє, мов розповім, які трави він ховає під матрацом й для стимуляції чого використовує. Тиберій, коли дізнається подібне — озвіріє, мати в родині залежного від дур-рослини, то напасть ще та.

Обличчя Лея посіріло.

— Просив, щоб я не псував дівочі долі, — прошипів брат на вухо, — сказав: якщо хтось надумає від мене у подолі принести дитину, стане моєю дружиною.

Мене наче відром холодної води облили, настільки спантеличеною себе почувала. Стояла на одному місці, поки Лей хмикав тихенько.

— Тебе теж на цю каторгу викличуть, — поплескав у долоні біловолосий, — хай-но мати виконає замовлення для шпиталю королівського, там якась чума у палаці розігралась серед аристократів. Будеш слухати про чистоту крові, байстрюків й далі по списку.

Я закотила очі та застогнала.

— Або попросять наставника…

— О ні, — перебила його й прикрила долонею очі. — Сором стихій, за що мені таке покарання?

Вже не секрет, що після нічного інциденту у нашій кімнаті, наставники готують окремі покої неподалік своїх. Не знаю, коли там Айріс переселиться, але я мешкаю поряд з Інгардом вже.

Сказати — ділити з «улюбленим» викладачем спільну вітальню та вештатись його особистим кабінетом задоволення найвище… Навічно дар мови втратити. За два дні він допікав питаннями: «Куди йдемо, Лоньє?», «А-ну покажи домашні роботи, Лоньє, ти ж все виконала на відмінно?», «У кімнаті порядок?», що я вешталась коридорами замку, як той привид чи засідала в бібліотеці аж до вечері, щоб тільки Інгарда крайній раз не стрічати. Та все ж професор мене знаходив й схвально кивав, коли спостерігав як рвучко я починала читати книгу. Вчора добив якимось невловним ударом, бо сів поруч та й сам щось вивчав, скребучи ручкою-пером по паперу. Життя перетворювалось на ще гірший жах.

— Дідусь непогано відкликався про твого наставника, — Лей зарухав бровами знизу-вверх, натякаючи на очевидні обставини. — А ще так чудово звучить… Беатріс Кретіс.

— Ні, — прошипіла я, — навіть не смій думати!

Він знущався. Знущався по-чорному за шантаж й за те, що якимось чином я проникла у його спальню. Цього пробачити не міг.

— Мені якраз потрібно декілька балів зайвих з зіль, підсобиш?

Стиснула зуби та руки в кулаки, відчуваючи, як сила руйнівника виривається. Аж почервоніла від натуги, намагаючись стримати магію. Ця єхидна посмішка — особлива риса Лея. Він майстерно гнівав людей, знаходячи їх больові точки.