Глава 6

Дівчина гнівала тільки присутністю. Часто ловив себе на думці, що онука Міністра зовсім не та, якою здається. Ходяча проблема, котра найбанальніше зілля не здатна зварити… І я наставник. Сміх та й годі! Цікаво, чому стихії вирішили так розпорядитись нашими долями? Поєднати.

Ставив собі це питання не раз, не сплячи ночами, бо жахи мучать, спостерігаючи за Лоньє. Погана вдача? Навряд чи? Просто криві руки? Можливо, або ще кривий магічний потік, навіть з такої знатної родини де всі маги сильні. В сім’ї не без потвори, як кажуть.

Перевернувся, накриваючись покривалом. Ніч довга, а еліксири не допомагають, можна врешті напитись, але зранку нести світло знань у темряву учнівську зовсім не зможу. Ректор з академії швидко за подібне звільнить. Стихії пиятиків не люблять, до того ж магія ослабне, а кому потрібні проблеми? Мені от учениці вистачає.

— Що мені з тобою робити, Лоньє? — порушив тишу. — Позбутись тебе не можу, так ще й Міністр з того світу дістане, якщо ти постраждаєш серйозно.

Я проклинав повелителя вогню за жарт. Дайт завжди мав прекрасний гумор, от тільки які обставини змусили підсунути такий подарунок? Служу вірою та правдою, стаю сильним магом, як повелитель наказував, в храм заношу плату. Одним словом — зразковий послідовник.

Невже вогняний хоче підсунути її мені у дружини? Такий розвиток подій тільки в паралельній реальності міг уявити. Взагалі мій вирок — одинокість. Одинокість через минуле, через смерть тієї, котру не зміг вберегти, котра згоріла у полум’ї часу та вітрів, зникнувши з мого життя, мов сніг у воді. Я ще досі бачив жахи, вскакував з ліжка у холодному поті, кричав посеред ночі… А найгірше — цього не позбавитись. Маги-лікарі розводили руками, а еліксири не допомагали, вже з рахунку збився скільки експериментів провів, щоб стерти ті миті горя з розуму. Можна повністю спогади видалити, але то крайня й небезпечна міра, бо разом з ними й піде решта знань й життя доведеться починати заново. Не зовсім то й хочеться вчитись говорити у тридцятирічному віці, як малій дитині. Моїх звернень покровитель вогню не чув, або ігнорував. Залишився наодинці з проблемою без вирішення. Ще Рей іноді підбадьорював та шукав нові книги, вивчав людські сни, міг навіть допомагати. Всім, але не мені.

Найстрашніше — Лоньє схожа на Емілію. Може й Дайт хоче, щоб студентка стала рятунком у моїй проблемі, допомогла вирішити її, але… Коли дивився на Беатріс, одразу на думку приходив образ коханої, ті ж самі пшеничні коси, тонка талія, тендітне тіло. От й злився зайвий раз, змушуючи дівчину працювати у лабораторії та вчити теорію з моїх предметів більше за інших. Апогеєм став страх за Беатріс, котрий відчув сьогодні днем: невже її спіткає та ж доля, що Емілію? Веселощі на студентських вечірках та балах, популярність серед хлопців і… Обман разом з насиллям.

Кожної ночі мені снилась розмова з байдужою до нас наставницею, кожної ночі я благав відгородити Емілію від королівського виродка — позашлюбного сина. Кожної ночі кохана плакала та ховала погляд, пробувала накласти на себе руки. Все йшло по колу — наші розмови біля річки, мимовільні зустрічі, її згасання, як людини та мага й кінець. Хтось знущався наді мною, передаючи всі події стисло, в той самий час детально, у снах. Перше кохання від того таке сильне, як кажуть. Воно залишає слід на все подальше життя.

За вікном — непогода. Стихії знову граються, поливаючи світ дощем. Блискавка та звуки грому не заважали заснути, тому згодом я вже дивився сни.

— Ти зовсім себе не бережеш, — вона скала руки на грудях, вдивляючись в горизонт.

Ріка сьогодні тиха, течія не така сильна, як зазвичай, тому ми легко перебрались на острівець та залізли на дерева, ховаючись від світу. Перед нами — мури академії, величного замку древнього короля. Такого ж старого, як весь світ.

— Все одно думку не зміню, поєдинок відбудеться, — пробубнів, відмахуючись від метелика, що літав колами біля голови.

— Ти не повинен мене захищати, — дівочий голос холодний й крижаний, як вода взимку, — Інгарде, ти загинеш. Слабкий маг, сили погано контролюєш, та Ганс розмаже тебе по землі поля для поєдинків.

— Я повинен терпіти його знущання з тебе? — ледь з дерева не злетів, вчасно вхопившись за гілля.

— Ти мені не чоловік, — тихо мовила й потупила погляд. — Й навряд ним станеш. Ти, Інгарде, друг!

Потім Емілія перемінилась, як день з ніччю. Я бачив себе на ліжку, мирно спав у особистій кімнаті академії, двері прочинились. Вона ввійшла повільно та тихо, беручи приклад з якогось привида, що затаївся перед тим, як добряче людину налякати. Ледь не до смерті.

— Ти мене не вберіг, — пролунав дзвінкий голос, від якого скромна персона прокинулась й вскочила з ліжка.

У снах я завжди бачив себе того віку, який мав у реальності, найменші зміни зовнішності відображались.

— Емі…

— Знаєш, же, що мені довелось пережити?

— Я завжди тебе підтримував, Емі, а той поєдинок, я його виграв.

— Не бреши! Ти його програв й валявся у госпіталі два тижні, — речі, що нас оточували на мить здійнялись у повітря й гучно гепнулись об підлогу. — Я ж просила, я благала…

— Хотів як краще, кохана…

— Я тобі не кохана.

Вчергове мене атакував стовб води, захлинаюсь, не знаходячи повітря, не маю шансу ворухнутись. Всі сни закінчуються одним — потопаю.