Глава 4

«Четверо померли, вижив п’ятий. Четверо стали прахом, вижив п’ятий. Четверо зникли, а п’ятий?»

Не могла викинути з голови лист, що вкладений у коробку з дрібничками: засушені квіти, якийсь старий блокнот, глиняна чаша. Сон не йшов. Подруги вже спали, не зважаючи на світло місяця, на диво яскраве. Вони вважали, що то хтось жартує, казали про таємного шанувальника, тим паче онука Міністра магії — партія вигідна. От тільки внутрішнє передчуття сповіщало інше — то початок чогось нехорошого.

«До чого ці четверо і п’ятий?» — задавала собі питання. — «Якийсь дивний вірш…»

Кострубаті та різкі завитки для мене невідомі, а чорнила… Звичні, то міг написати кожен студент академії чи хтось з персоналу. Йди та знайди серед сотень людей хто ж такий розумник.

Коли все ж таки виснажила себе роздумами та стулила очі, до свідомості прийшли сни. Надто реалістичні. Світ палав, картинка, котру бачила вже декілька років й звикла: вогонь мене не торкався, а я йшла серед вогнищ, дивлячись, як полум’я грається з водою, як тріщать багаторічні дерева й падають додолу.

От тільки цього разу, після того, як пірнула в воду, видіння не завершилось.

Я опинилась десь під землею у вузькому й темному коридорі. Йшла тихесенько поки не побачила ланцюги й фігуру закованого у золоті кайдани чоловіка. Він лежав нерухомим, що здалось: помер замученим серед пітьми. Магічні сфери вже виснажені й не мали достатньо енергії, щоб функціонувати, тому на невідомого падало бліде світло. Я придивилась й побачила оголені плечі, торс та ноги… Всі у ранах, а той шмат одежі, що колись був панталонами вочевидь — заляпаний кров’ю та гряззю.

Ступила назад, коли він підійняв голову, затремтіла.

— Ти наступна, — прохрипів з сумом у голосі. — Наступна й небезпечна! Знай!

Здається… Мій вереск пробудив з десяток дівчат у найближчих кімнатах.

***

За сніданком не знаходила місця. День сонячний й пророкував пригоди. Та все не до навчання, навіть байдуже, що останні заняття — то пари в Інгарда з його еліксирами. Лекція і практика — незмінна зв’язка. Сиділа, як тіло без душі, невиспана й похмура, навіть посмішки друзів не допомагали. Зі сніданком ті говорили про останні новини, про літо, про сподівання від наставників, апатично слухала та кивала.

Мене турбував той сон. Що значить: я наступна? Мені вже речі пакувати у малесеньку сумочку та тікати з академії? А тоді? Сидіти й слухати годину повчань від діда на тему: «Істинні Лоньє себе так не поводять, істинні Лоньє знають, що в академії стоять захисні чари. Істинні Лоньє користуються мозком та дуже розумні!» й все далі по списку відомому тільки Тиберію, а потім отримувати всі можливі й ні покарання, тягти все на плечах й все одно рано чи пізно мої здібності покажуть натуру.

Нічні жахи на мене ще так не діяли сильно, завжди знаходила спосіб, щоб відволіктись, переключитись та змінити емоції. Ще більше крапель в бочку з дьогтем додав улюблений наставник. Інгард чомусь ввалився саме в трапезну де снідають молодші курси, в Ореані таких залів декілька: для перших-других курсів, третіх та четвертих й п’ятих. Все залежало від кількості людей та здобувачів вищих ступенів магії, котрі вже пройшли випробування баштами й опановували вузьку спеціальність в якій хотіли працювати. Пройшов повз, пильно вдивляючись в мене, наче я — єдина серед майже сотні студентів тут, що одяглась якось не так, хоч на мені звична форма блакитного кольору — накидка та вільне плаття, що не сковувало рухів. Волосся заплетено у косу — єдине, що змогла зробити після ночі майже без сну.

Не сподобався мені погляд Інгарда, дуже в ньому зацікавленості багато. Втім, наставник приєднався до окремого столу викладачів, відділеного від інших й відстанню й напівпрозорою мозаїкою з символами стихій, так й зникнув. До пар я більше з ним не перетиналась.

Айріс натхнена наставником бігала до залів з бойовою магією кожної перерви. У неї виявилась гора питань та уточнень, а ще подруга дивилась на старшокурсників та питала в них порад щодо навчання.

«Я стану найкращою, — заявляла нам вона, — Рей пишатиметься мною!»

Тара, як і я сьогодні, чомусь засмучена та задумлива. Намагалась розпитати в неї про причини, та дівчина відмахувалась: «Погано через тебе вночі виспалась, крик твій налякав, от й кепсько мені». Хлопці також відлучались до наставників, Кей ще староста, а на початку року у нього зовсім багато роботи. Тому на перервах я переважно сухо переговорювалась з Тарою за першачків.

У них, чомусь старші курси завжди називали перший малявками, не зважаючи на вік, стара традиція, як світ, потім ті малявки виростали й стали називати наступне покоління таким же чином. Ніхто не брикався, всі тішились. Перший рік навчання й справді казковий, сповнений магією, володінням сил, теорією та якоюсь безтурботністю. Принаймні перший семестр легкий, другий вже занурить у вир студентсва з головою, що прискіпливий домашній вчитель чи десяток шкільних відпочиватимуть разом.

Я звісно не так раділа як інші, мої емоції завжди зіпсовані руйнівною стихією, хоча… Не знаю як вважати, руйнівництво — окремий вид темної та забороненої магії. Стихією ніколи не вважалась, а ті дрібки інформації, котрі я вивідала не давали ніякої користі, окрім того, що краще самому себе прикінчити, коли віднайдеш в магічному потоці свого тіла такий подарунок.