Глава 1

Мені часто снились моторошні сни, де світ палав. Вогонь пожирав все на своєму шляху, а я… Стояла й не могла нічого вдіяти, лиш дивилась як стовпи чорного диму здіймаються в небо. Картина одного з жахів постала перед очима і я зажмурилась, потім — спробувала привести себе до тями. Серед п’ятдесяти учнів другого курсу я одна темна. Тих, хто носить в собі частинку здібностей до руйнівної магії проклинають.

«Руйнівники — зло світу, — кажуть. — Вони хвороба, що шириться по земній кулі, такі маги не повинні існувати!»

Все було б добре, але виявила у себе тенденцію до спопеління речей чи розчеплення чужих заклинань занадто пізно, щоб розповісти сім’ї. Тоді на руках вже існували документи, що я світла магиня. Король нас благословив, всіх, хто пройшов перевірку того весняного дня, сповненого цвітінням яблунь та легким вітерцем. То — щастя. Щастя бачити близьких радісними, посмішку матері, відчувати, як батько пишається тобою, а дід — Міністр магії, сяє, як начищена металічна куля. Його онука — майбутнє роду, вигідна партія, сильний маг. Єдине — старшого брата мені не перевершити. Він перша дитина, що успадкувала від батьків найкраще, як мені здавалось.

Руйнувати їх картину миру — бути останньою сволотою. Маги вважали: руйнівники завжди ламали чиєсь життя, приносячи горе, що навіть сувора зимова ніч не зрівняється. Хотіла ще зберегти репутацію сім’ї, втримати примарне майбутнє. А ще… Якось не зовсім бажалось стати черговим прахом померлих, що розвивають вітри Безлюдних земель. Коли у дитини, молодого мага знаходять занадто сильний  проклятий дар, вихід тільки один — безболісна смерть, спалення тіла. Ніхто не дозволяє жаліти ту бідну душу, навпаки, вартові чистоти магії змушують радіти, бо вберегли цілі народи… Подумаєш: що може однісінька дитина зробити цілій країні? Другий варіант — довічне ув’язнення, золоті кайдани на руках з печатками стихій, ліки, котрі позбавляють здатності використовувати магію, випалюючи резерв дотла. Життя на околиці світу. Вигнання.

Тому ніхто гадки не мав, яку таємницю мені доводиться ховати. Здібностями руйнування не користувалась, боячись, що хтось побачить, хоча іноді у мілких пустощах в академії дозволяла собі побавитись, маскуючи все під магію хаосу. Виходило потішно. Ночами я здебільшого читала ті книги з сімейної бібліотеки, де руйнівники — напасть світу, що вбивали королів та народи, проводили темні ритуали. Читала й не вірила. У мене ніколи не наливались очі кров’ю, відколи зрозуміла, що в мені ховається.

Нині йшов двадцятий рік життя, оповитого хвилюванням й таємницею. Три роки, як я дізналась про незвичну капельку магії у власному резерві. Три роки тремтіння й сподівання на краще, коли поблизу знаходився будь-який артефакт. Й три роки, як той сон, де світ палає повторюється з дня в день.

— Беатріс Лоньє, — нарешті прозвучало.

Стиснула руки в кулаки, молячи повелителів стихій милосердя. Заспокійливе не допомогло. Долоні тремтіли й спітніли від очікування. Декілька дівчат взагалі втратили свідомість у важливий день. Другий курс, сьомий день першого місяця осені — початок роботи Ореанської академії. Древнього замку побудованого сильними магами того часу, щоб їх нащадки здобували знання, несучи службу стихіям. Опанувати магію можуть тільки сильні. Тільки обраним долею написано стати аристократами, але після випробувань й іспитів, що не кожен винесе. З нас п’ятдесяти, добре буде, якщо двадцять п’ять залишаться. Не виживуть чи не зможуть справитись з випробовуванням башт — то все, майбутнє покаже.

Пильний погляд діда — чоловіка, що сидів на різному стільці, поряд з місцем ректора, чимось налякав. У ньому читалась й надія, й суворість, й навіть підозра у всіх гріхах світу, що я аж злякалась, чи не викрив він мою істинну природу чар мимоволі. Тиберій Лоньє — Міністр магії  та дурної поведінки нащадків не терпів. Голова нашого роду жах як не любив, коли щось йшло не по його задуму. Цей початок навчального року особливий, бо академію відвідав саме він, а не його помічник. Причина в моїй скромній персоні, свято для інших бачити віч-на-віч того, хто віщає зі сторінок книг, газет та магічних проєкцій. Високий чоловік з сивим волоссям, дужий, одягнений у темну мантію з відзнакою особливого статусу — платиновим ланцюгом на шиї з медальйоном. Він завмер, як і я, коли ректор академії простягнув руку до розподільчого артефакту.

Професори — майбутні наставники очікували, кого ж їм стихії підкинуть в асистенти-учні на найближчі чотири-п’ять років. Двадцять фігур — таких різних й темпераментних, що аж око сіпається.

Поглянула на руду чуприну Таріса Гота — викладача теорії магії й заклинань. Хотілось потрапити до нього, адже він один з тих, хто точно не служить дідові й не доповідає йому інформацію про мій найменший крок. Волелюбний, співчутливий, завжди допомагав у важку хвилину. Чудовий лектор й практик. Мій улюблений викладач, що ніколи не вилазив з чорних одеж. Студенти прозвали його Вороном. Можливо через похмурість, а може з інших причин.

— Все буде добре, — прошепотіла Айріс. — Ти аж почервоніла від хвилювання.

Я кивнула подрузі, намагаючись не думати, як виглядаю, стараючись приховати таємницю та хвилюючись за майбутнє. Вибір наставника — справа стихій, точніше артефакту у вигляді червоного кубка. Стінки його кришталеві та змінюють колір відповідно стихії, що поселяється в ту чи іншу мить. Нині — червоні. Вогонь. З ним я завжди не дружила, особливо опісля тих снів.

— Професор Рей сьогодні такий ошатний, — сказала Айріс біля вуха, намагаючись відволікти від затримки, саме чомусь коли оголосили мене, стихія довго відкликалась, — я так хочу до нього потрапити, бойова магія… Ух…