Хата на краю села.

Олексій жив майже в Нікополі . Чому майже? Бо це було село в тридцяти кілометрах від міста , з одного бока по тій самій трасі яка вела в місто. А ще тому що то був район міста. Іншими словами Нікопольский район. Але окрема одиниця. 

Дуже маленька одиниця , якщо  взяти до уваги це село. Звалося село Превільне. Тиха козацька містина , з широкими степовими полями , ставами , де по обох берегів в літку , сиділи рибалки , а в зимку можно було прогулятися по льду.

Було тихо до вторгнення росіян до України. Тепер кожен вечір греміло в Нікополі , що Олексій чув дуже добре , а зарево від пожарів було видно не озброєним оком. Життя в селі , перетворилося на пекло. Люди почали виїджати з села. Та так масово що на вкло лишилися лише ті кому не було їхати.

Серед них був і Олексій. Жив він з бабусею в останній хаті , на краю села , де з одного боку був став , а з іншого пусті хати де вже багато років не хто не жив . А в сторону села колись жили сусіди , але поїхали , і шість хат теж були пустими. Проте життя і Олексія було пеклом , тепер від самотності та війни стало соцільним пеклом.

Бабцю хлопця звали Ірина. Вона старіла ( для Олексія не завжди це було помітно) швидко , і все що вона робила було через силу. Посівна ( як і збір врожаю) повністю лягала на плечі хлопця. А останнім часом і багато домашніх справ. Поїхати до Нікополя було спасінням від тяжких ( вимушених) умов.

Але було ще дещо. Це осінь , яку чекав хлопець як кінець світу. Із приходом вересня сердце хлопця наповнювалося страхом. Все через рідну сестру бабці , яку звали Марія. Ірина розповідала про неї багато , так багато як могла. 

З першу то була свого роду казка. Розповідь на ніч   , перед сном. Така страшна казка. Проте проходив час і казка стала реальностью для Олексія. Все сталося багато років тому , в той час коли Марія та Ірина були дітьми. Дівчата полюбляли в літку ходити на ставок купатися. І у вересні температура не падала нижче 30 градусів в день , і вода залишалася теплою до середини осені.

Так сталося і того дня , у жовтні. Дівчата пішли купатися , не зважаючи ( всіх дітей лякали мавками , які могли втопити ) на заборону батьків. Сестри як завжди бавилися , але Ірина не простежила за Марією , і останній раз коли дівчина бачила сестру , це коли вона зойкнула , і пішла під воду. 

Ірина підплила до того місця запізно. Вона побачила червоне обличчя сестрички , та перелякані зелені очі. Дівчина зачала пирнати , проте не знайшла сестри. І дорослі які пирнали вздовж всього ставку також її не знайшли. Вона безслідно зникла.

                                           *****

З часом і сам Олексій став ходити на ставок . Купався із друзями. Але бабця Ірина була не задоволена.

-Не ходи на ставок ... бо прийде Марія і буде сваритися що потурбував її... а як і її не послухаєш то затягне осінню тебе у воду , та втопить як мавка...

-Ба... я пішов грати... ну не прийде вона! Чи ти віриш в це? - відговорював Олексій збираясь на ставок.

-Вірю ! І ти з часом повіриш.... - серьйозно говорила Ірина.

Проте і того жовтневого дня Олексій під вечір пішов бавитися на ставок. Як і всі він грався з друзями , на кіміннях старої греблі , де було багато каміння. Великі штучні скелі що совьєтські будівники ставили що підвищити рівень води. Саме там тонули діти , але грали повсяк час. 

Так вересень видався теплим , занадто теплим за остатні часи , проте батьки не пустили грати на греблю , некого з тих з ким Олексій був знайомий. І він сам сів на ті каміння , та кидав гравій у воду задумливо дивлачись у мутну сіру воду. 

Зачало сідати сонце , промині якого відбивали у воді , хлопець з сумом дивився на пустий став. А на лінії сонця в напрямку Нікополя чулися нові вибухи. Хлопець видохнув вставши на ноги та переступаючи з каменя на камінь пішов в сторону дому.

Сонце сіло швидко ( швидше а ніж чекав хлопець) і в сутиньках він добрався до хати.  В хаті було темно , та душно. Пахло затхлостью , та пліснявою , і чувся розміряний храп бабці Ірини. Олекса затримався біля дверей подивившись на бабцю , яка спала , і його наповнела радість та любов. 

Хлопець зрозумів що Ірина робить усе щоб його життя ( Олексія) було повним і радістним не зважаючи не на що. А він ні , він всього то хоче робити те що йому хочеться. І тим самим засмучує бабцю.

Хлопець тихо пройшов повз бабцю , тихо щоб не розбудити , та тихо на скільки було можливо відкрив двері своєї кімнати. Він пройшов до конапи , та впав зверху з наміром заснути. Проте марно. Він думав про війну , про друзів , про все те що хлопця турбовало.

Із цими думками він не помітив тінь , яка промийнула за вікном , понад садком , у світлі місяця. За тими думками він не помітив фігури дівчини , яка зазирала у вікно , пустими чорними глазницями. І тільки смикнувся від страху , коли фігура торкнулася довгими нігтями шкла. 

Олексій обернувся. Там за вікном була фігура , яку хлопець зміг роздивитися. Це була дівчина , але давно мертва. Це була його двоюрфдна бабця. Назавжди лишилася в його віці. Вона терла зеленими руками шкло. Олексій відскочив в притул до дверей , та так швидко на скфльки міг.

Він затремтів , та тихо промовив :

-Ні... тебе не має... ні...

Труп провів кіхтями по шклу , видавши булькующмй звук , промовила хрипло :

-Я є!.. ось я... запроси мене в середину , хлопчику мій... 

-Ні я сказав , йди геть! - досить голосно промовив хлопець , опанувавши себе , та підвівся на ноги.

Проте труп засміявся ( голосно закрахотів в ночі) та зеленими , липкими пальцями постукав у вікно , промовила :

-Запроси мене... запроси , і тоді ми завжди будимо разом: ти , я та Іринка... в трьох...

Проте трупу не дали закінчити. Відчинилися двері , і на порозі постала Ірина , яка голосно і впевнено закричала :

-Тобі сказали, йти геть. Геть , і не повертайся сюди ніколи!

Труп знову засміявся. Засвітився зеленкуватим світлом і перемистився , швидко на стільки що око не встигло простежити , до сусіднього вікна. Олексій тримтячою рукою намацав вимикач світла , клацнув , проте світла не було.