...

Чорної глупої ночі серед чорних похмурих скель...

Ні. Не так. Не варто починати ані з чорнухи, ані навіть з суцільної непроникної чорноти. Зараз у світі й справді забагато чорного кольору. Але все-таки до суцільної чорноти ще не дійшло.

Чорні скелі, якщо й були вони колись чорні, зараз ховалися під суцільним покривалом зі снігу. Не можна сказати, що сніг був чистим і сяяв на сонці - бо не було сонця, й місяця теж не було, й цікаві зорі не роздивлялися, що ж воно робиться на мізерній тій порошинці Наче й маленька порошинка, геть непомітна, а скільки галасу, особливо у радіодіапазоні!

Втім, останнім часом галасу трохи поменшало. Щось там сталося, на Землі-порошинці, перестала вона світити радіовипромінюванням на увесь Всесвіт, а якщо й світила, то виключно шифрованим текстом.

Сірим було небо, й світанок був сірим, і сніг не виблискував тисячами маленьких алмазів, а вкривав землю товстою сірою ковдрою. Старою. Багаторічною. Збитою й зваляною, в деяких місцях затужавілою до каменючної твердоти - хоч танками їдь.

Або літаком сідай - не проломиш.

Не проломив.

Літак був хитрої форми й не менш хитрого кольору. Навряд чи у когось повернувся б язик назвати його гарним або хоча б зграбним. Хіба, може, у якогось з його ж конструкторів - але це таке діло, своя дитинка кожному здається найкращою, хай навіть це покруч із покручів.

Сірим був літак. Сірішім від торішнього снігу, якщо можна так висловитись. Ніби простояв він кілька років у місці, де було дуже багато пилюки й жодної прибиральниці. Ніби там регулярно проїжджали машини й бризкали грязюкою з-під коліс. Ніби халтурники-маляри взялися пофарбувати його чорною фарбою, але половину вкрали, залишки розбавили тим, що під рукою було, та й наляпали, куди дотяглися, а куди не вистачило – так і покинули.

Брудно-сіро-плямистого кольору був літак - і це лише у видимому діапазоні, а в радіо- та інфрачервоному - то й взагалі здавався чорною діркою у чорному небі. Дивилися на нього радари - й не бачили; цілилися теплопеленгатори - і облизня ловили охолодженими своїми очима; розставляли вуха-антени пасивні системи радіовиявлення - та лише перепитували одна в одної:

- Га? Що? Де?

Ніде. Ніщо. Нега.

Ніхто нікуди не летів, не планував, не збирався, й навіть з ангару не виїжджав!

У разі, якщо все-таки хтось щось помітив, літак міг негайно сісти на будь-якому майданчику розміром більше за басейн на задньому дворику, й придуритися чи то випадковою флуктуацією атмосфери, чи то глюком оператора.

Інших літальних апаратів у тутешньому небі давно не водилося - позбивали. Та й цей вижив лише тому, що пощастило з господарем, а той беріг, не ганяв у небезпечне небо, а сховав глибоко під землю й випускав на волю нечасто.

І чоловік, що виліз з кабінки, теж був немолодий. Тьмяно-сірого кольору були його очі, ніби теж вкриті шаром маскувального покриття; й плямисто-сірим здавалось волосся - бо надто вже багато траплялося сивини. І навіть шкіра на обличчях та руках здавалася сірою, наче пилом притрушеною. Або наче дуже багато років не бачила сонця.

Ані справжнього, весняного, лагідно-пустотливого; ані літнього, пекучого та кусючого; ані осіннього, мудрого недокучливого; ані хоча б мертвотно-сліпучого холодного зимнього.

Втім, багато людей вже давно не бачили сонця.

Й працював чоловік старечими рухами - обережними та ощадливими. Не тими скупими порухами, якими щось роблять голодні або знесилені - ні, у жодному разі. Скупими були його рухи, але точними.

Витягти блок з гнізда. Встановити на сніг. Натиснути. Відійти.

Металева цеглина негайно заблимали вогниками-індикаторами, зіп'ялась на цибаті павучі лапки, вирівнялась-горизонтувалась й узялась до роботи. Скуштувала повітря навколо себе, занурила язика в сніг. Пробилася до споконвічного кам'яного підгрунтя. Поцокала сейсмовипромінювачами, прислухалася акустичними та вібраційними датчиками. Випустила антенку, спробувала почути якийсь із своїх супутників, не знайшла. Спіймала ворожий, придурилася ворогом, запитала номер та координати, той відповів. Подякувала.

Дала знати господарю - так, помилки немає. Це тут.

Чоловік і сам знав, що це тут. Багато років знав, а перед тим ще більше років здогадувався. Важко було б і порахувати ті довгі роки, хіба що приблизно...

Він на якусь мить розтанув, перестав здаватися сталевим відростком свого літака, рухомим його датчиком, на кшталт язика металевої цеглини. Став людиною. Став хлопчиком чи то десяти, чи то дванадцяти років. Щасливим хлопчиськом, тому що батьки, нарешті, подарували його омріяну іграшку - касетний магнітофон. Більш того – магнітофон той мав ще й приймач! Щоправда, без короткохвильового діапазону, лише середні та ультракороткі хвилі, щоб не було й спокуси послухати "Голос Америки", але хитрі американці одну годину на добу, на світанку, працювали і на середніх хвилях.

Може, відтоді чоловік й полюбив рано прокидатися.

А ще у тому касетнику був вбудований мікрофон й хлопчина почав записувати все підряд - від капіталістичної музики з приймача до розмов у кімнаті. Не приховано, ясна річ - де заховаєш скриньку розміром трохи меншу за "дипломат", яка ще й гуде та порипує китайською неякісною касетою? Відверто записував. Просто так. Для розваги. Всякі побутові розмови.

Або монологи діда.

Старенького дідуся, який вже не міг водити онука "он до тієї гори!" й не катав більше на дерев'яній тачці. Не вбивав сапою гадюк на городі, та й взагалі на город все менше й менше виходив. І навіть говорив все повільніше та повільніше.

Хлопчик слухав про те, як дід літав на верткому, швидкісному, комизистому біплані-винищувачі й десь в глибині душі, мабуть, не зовсім вірив. Але слухав. Й записував на касетний магнітофон.

Давно вже не було того магнітофона, й бозна-де згинули ті касети - не живуть вони стільки років; а от голос діда з певного часу все частіше й частіше звучав у вусі. Спочатку - через навушник, підключений до програвача компакт-дисків. Потім - з mp3-плейера. Потім - з мобіли, й через деякий час навушник вже не тягнувся дротом до тої мобіли, а лише транслював те, що вона передавала йому по Bluetooth. Кінець-кінцем все, що лишилось від дідуся, помістилося у крихітку-намистинку, а та назавжди оселилася глибоко у вушному каналі - зовні й не видно.