Не відступай перед неочікуваними перепонами

Взявши папери, необхідні для відкриття нової медичної книги в поліклініці, у якої була домовленість із службами «Укрзалізниці» на надання медичних послуг, Катя прийшла додому. Щоб дібратись до Ф…, де й знаходилась необхідна медична установа, необхідно було поїхати туди електричкою, що відходила о четвертій годині ранку. А отже, виходити з  дому потрібно десь після третьої. І це при тому, що на території України існує комендантська година, тобто на вулицю виходити до п’ятої ранку не рекомендується. Ну що, ризикнем?

 Всю ніч спокійно спати не могла. То прокидалася і дивилась на годинник, хвилюючись, що запізниться, то ноги крутило так, що від болю сльози виступали на очах. Але ось, зібралась і, нарешті, виїхала до поліклініки, щоправда, увесь шлях голова трішки паморочилась від недосипу.

У лікарню приїхала приблизно о сьомій ранку. Цілу годину чекала початку робочого дня, але ос вже, задоволена, оплатила оформлення медогляду і сертифіката нарколога і психіатра. Довгий день розпочався.

Першим ділом – здати аналізи і пройти нарколога і психіатра. Здавалося б, неважке завдання, адже всі ці кабінети приймали до одинадцятої. Але не так склалося, як бажалося. Спочатку медсестра при оформленні паперів пояснила, що тари на аналізи купувати не потрібно, тому що вона входить у вартість обстеження. Потім, поки чекала на працівника, що мав забезпечити спеціальним стаканчиком, поговорила з санітаркою, що працювала в сусідній лабораторії, яка сказала, що стаканчики чи будуть – велике питання. Простіше самим купити. Що ж, пластиковий стакан з кришечкою коштує не багато. Збігала в аптеку, а тоді сіла в чергу, щоб-таки здати аналізи. Паралельно зайняла чергу і на здавання крові.

Коли, нарешті, працівниця лабораторії з’явилась, вияснилось, що стакан купувати і справді не потрібно: потрібна тара трохи відрізнялася від купленої. А на питання. Чому вона не з’явилась вчасно, відповіла, що то не діло сторонніх, а на претензію, висловлену сусідкою Каті по черзі, що відвідувачі теж мають свої плани, просто відмахнулась, мовляв, проблеми негрів шерифа не хвилюють.

Кров здала досить швидко, не дивлячись на те, що в чергу вставляли нових пацієнтів, що оформляли на фронт. Кабінет нарколога і психіатра теж відвідала досить швидко, адже черги тут не стояло. Обіцяли виписати сертифікат з одинадцятої до тринадцятої години дня. Для Каті ці терміни були підходящими: електричка назад відправлялась лише о сімнадцятій годині вечора.

Застопорилась біля окуліста. Офтальмолог приймав одночасно дві черги, одна з яких складалась з людей, що оформляли документи на роботу, а також з пацієнтів, що звернулися зі скаргами, інша черга складалася з військовозобов’язаних, що поновлювали свої дані у військомат або відправлялися найближчим часом на захист країни. Дивлячись на них, Катя тихцем витерла сльозу, що скотилась по щоці. Їй було дуже шкода хлопців і чоловіків, яких щодня хоронили рідні. Це трохи збентежило: виходить, той біль, що вже третій рік витримують українці. Все-таки пробив шпаринку в її зраненій душі.

Поки чекала чергу до офтальмолога, встигла обійти решту лікарів. І ось – кабінет, де потрібно отримати сертифікати. Замкнено. Катя звела докупи брови. Їй це зовсім не сподобалося. Вона підійшла до реєстратури і спитала у працівників де знаходиться лікар.

• У сто двадцять першому немає? То йдіть в сусідній корпус, він у триста тридцять сьомому, - відповіла їй немолода вже жінка. Що ж, нічого робити. Пішла.

Триста тридцять сьомий кабінет був відчинений. Але лікаря й там не знайшлося. Молода медсестричка з довгим орним волоссям сиділа за комп’ютером і, судячи з рухів, спілкувалась в соцсітях. Це було дивно.

• Добридень, можу я побачити лікаря? – ввічливо спитала Катя, завмерши в дверях. Медсестра, не відриваючи погляду від екрану, зробила кілька кліків мишкою і сказала:
• Ні! Лікар сьогодні не приймає.
• Зачекайте, як так? – здивувалась жінка.
• Ну що тут не зрозуміло? – вишкірилась медсестра, так і не відірвавши погляд від екрану. – Лікар сьогодні написав заяву на відпустку і поїхав.

Катерина відчула давно вже не знаний прилив ярості, що було досить незвичним для неї. Повноцінні емоції вже давно не керували жінкою, а тепер голос її почав підвищувати тональність, руки дрібно затремтіли.

• Ви очманіли? Я приїхала сюди здаля, заплатила немалі кошти за сертифікат, а ви мені говорите, що лікар пішов у відпустку? Ви розумієте, що говорите? Та через вашу халатність я, як людина, що влаштовується на роботу, залишусь безробітною, а компанія, що чекає на поповнення штату, понесе певні збитки. Ви берете на себе відповідальність за це?

Схоже, що працівниця медичного закладу, обіймаючи посаду медсестри у психіатра, навчилась нівелювати будь-яке відношення до неї особисто і не реагувати на будь-які обставини, оскільки навіть не відвела очей від того, що розглядала на екрані.

• Нічим не можу вам допомогти. Виписати сертифікат у нас може лише один лікар, і зараз його тут немає.

Такий спокійний тон, повне ігнорування відвідувача, та й сама ситуація, що нині склалася навколо цього простенького папірця стали виводити емоції на новий рівень. Різко закривши двері, але не дуже гучно, розуму вистачило не вдаватися до такого театрального жесту, розвернулась і пішла в кабінет, де Каті виписували документи на медогляд. Там відчинила двері, зайшла і мовчки повернулась до медсестри. Та привітно всміхнулась і заговорила:

• Ну як? Упорались? О пів на другу принесуть результати аналізів і можна буде додати дані до сертифікати і підвести медогляд до завершення.
• Ви знущаєтесь? – скипіла Катерина. Вона й сама від себе не очікувала такої поведінки. – У вас тут що, шарашкина контора? Гроші за сертифікат взяли, а лікаря немає? Як мені на роботу заступати?
• Як немає? Такого не може бути! – медпрацівниця аж зіскочила зі стільця. – Він вранці був, я сама його бачила!
• Так вранці і я його бачила, на огляд від вас саме туди і ходила!
• Ну, якщо в сто двадцять першому немає, то загляньте в триста тридцять сьомий кабінет. – тихим голосом мовила працівник медзакладу.
• А я й там була, - саркастичний вираз перекосив Катине обличчя. Жінка ніби збоку дивилася на себе і не впізнавала. – Там якась лялька в халаті мені сказала, що лікар у відпустці і нічого мені не світить!
• Як так? – здивовано підняла очі співрозмовниця. – Ходімо, дізнаємось.