Розділ 39. Злочинці завжди повертаються на місце злочину

— Тобі підбори не заважають? — поблажливо запитав у Еріки Малкольм, коли зупинив авто на березі Качиного Озера.

— Тебе це не цікавило п’ятнадцять років тому, коли ти змусив мене наздоганяти того злодюжку на шпильках і в короткі спідниці, — хихотнула Еріка, іронічно поглядаючи на детектива. — “Біжи, стажерко, біжи”, — передражнила вона його і рішуче відчинила дверцята пікапу.

— Ну, я змінив свою думку після того, як ти епічно пропахала носом тротуар, — не залишився він в боргу. — Тому й питаю, чи не завадять підбори?

— Не носом, а коліном, — Еріка відкинула тент на багажнику пікапа, дістала звідти свою сумку і виразно струсила нею. — Але я теж переглянула свої життєві орієнтири. Почекаєш хвильку, доки я перевзуюсь в кросівки?

— Хоч десять, — гмикнув Малкольм і послабив краватку. Зітхнув і взагалі зняв спочатку її, а потім і свій піджак, лишившись у сорочці, перекресленій на спині наплічною кобурою. — Ну і справа! Я думав, Цирульник був проблемним злочинцем…

— Ти врешті взяв його, — Еріка шнурувала кросівки, всівшись на сидіння авто боком, непомітно поглядаючи на детектива, що нерухомо роздивлявся панораму озера. — І з цією справою ти теж розберешся. Чи ти вже розібрався?

Малкольм посміхнувся, вдивляючись в гущину дерев, що обступили поверхню озера. Здавалося, він шукав там щось, відоме лише одному йому. Принаймні, Еріка була впевнена в тому, що він видивляється якусь прикмету, якийсь знак. Хоч сама вона не бачила в густій тінистій зелені нічого незвичайного.

— Знаєш, Еріко, за роки моєї роботи детективом я усвідомив лише одне: люди — жорстокі і безпринципні тварюки, які заради власних інтересів готові зрадити і знищити навіть близьких. Просто тому, що можуть. І чим більше в них є можливостей, тим важче їм втриматися від того, аби не переступити закони, в тому числі і закони моралі.

— Та ти філософ, Джексоне, — посміхнулась Еріка і зачинила дверцята авто. — Що ж, ходімо шукати… До речі, а що ми йдемо шукати?

— Сподіваюся, не труп Брендона Кіма, а його самого.

— Думаєш, він ще живий? — Еріка перев’язала волосся, прибравши вільні платинові пасма, що падали на її обличчя.

— Не впевнений, — похмуро відрізав Малкольм і скептично поглянув на жінку поруч. — Зброя є?

Еріка хижо вишкірилася і продемонструвала кобуру з компактним “Глоком”, що ховалася під піджаком її елегантного блакитного костюму. Малкольм кивнув, ледь помитно посміхнувшись, и швидким кроком рушив уперед, під крони дерев, що тихо шурхотіли, погойдуючись під легким вітерцем, що віяв з гір.

— Коли ми вже повернулися до моделі взаємин “наставник— стажер”, то може поясниш мені хід твоїх думок? — прилаштувавшись під легкий крок детектива, запитала Еріка. — Чому ми шукаємо Брендона Кіма саме тут, і як ти до цього додумався?

— Все дуже просто, колишня стажерко, — гмикнув Малкольм. — Злочинці завжди повертаються на місце злочину. Не має значення, що саме тут шукає Брендон, але він буде тут. Він і та жінка, що підібрала його в заміському клубі Боттіно.

— А якщо вони посунули далі, в Канаду? Навіщо їм лишатися тут? — Еріка вирішила не нагадувати Малкольму про те, що Джулі Девіс-Вокер-Байєр цілком могла бути причетною до усього, що відбувається в цій справі.

— Тому що “Королева Реджіна” вже увійшла в порт Сієтлу, — але Малкольм не прийняв цю поблажку, кинув холодний погляд на Еріку і сумно посміхнувся. — І на неї зійде Реджіна Байєр, вона ж Джулія Вокер… І хто вона там ще є…

— Мені шкода, Джексоне, — щиро промовила Еріка. — Правда, шкода…

Він ще раз посміхнувся, а погляд став трішки теплішим. Ніби слова колишньої стажерки щось порушили в стіні його самоконтролю. Еріка ж кивнула, і відвела очі. Ця несподівана щирість і тепло людини, яку вона пам’ятала холодною і зібраною, важила для неї забагато. Більше, ніж вона сама була готова собі зізнатися і прийняти.

Кілька хвилин вони йшли в цілковитій тиші, що переривалася лише тривожними криками птахів з-поміж дерев, і шумом вітру. Врешті Еріка наважилася на ще одне питання:

— Що вони тут забули? — зазираючи Малкольмові в очі знизу вгору, запитала вона. — Тобто… Саме тут?

— Коштовності, — коротко кинув він і притиснув пальця до губ.

Еріка вже й сама почула голоси, що лунали трішки попереду, за завісою листя. Вона розстібнула гудзики на піджаку, аби вузький крій не заважав рухам, і витягла пістолет з кобури. Малкольм також дістав зброю, жестами наказавши Еріці триматися трішки позаду нього, і майже нечутним кроком рушив уперед, притискаючись до стовбурів дерев.

Еріка обережно ступала за ним, тримаючись трішки позаду і лівіше, трималася за кущами, що поросли поміж дерев. Її ноги легко ступали по траві, а очі уважно вдивлялися в мерехтливу зелень попереду. Роки тренувань не минулися даремно: навіть пауза в десяток років кабінетної роботи не вплинула на її концентрацію.

Або ж приклад Малкольма, що скрадався попереду, був достатньо надихаючим. Тому що Еріка ніби перенеслася в ті часи, коли накази детектива були для неї беззаперечними.

— Кім, не будь тюхтієм! — шипів попереду чоловічий голос. — Вона ідіотка! Але не настільки, щоб залишити тебе живим після усього, що було!

— Заткнись, Крісе! — голос Джулі Вокер було легко впізнати, незважаючи на незвичні жорстокі нотки, що звучали крізь звичну м’якість.

Еріка поглянула на Малкольма з тривогою. Найгірші підозри підтвердилися однією цією фразою: жінка, з якою детектив порушив власні ж правила, була достобіса причетною.

— Поліція Північної Дакоти! Вас заарештовано! — гаркнув детектив, різко виступаючи на галявину.

І Еріка відкинула усю рефлексію, розуміючи, що час для неї закінчився. Настав час працювати.