Розділ 35. Під чужим прапором

— Колего, — детектив Бернардо легкою ходою підійшов до столу, який тимчасово зайняв Джексон Малкольм, і впав на стілець, що підтягнув до себе. — Вітаю, берегова охорона відшукала рештки спаленого човна. За триста ярдів від берега, — він передав детективові кілька роздрукованих фото.

— Отже, тут вона не збрехала, — задумливо промовив Малкольм, роздивляючись фото того, що колись було човном, аж доки спочатку вогонь, а потім вода, не перетворили його на купу мокрих уламків.

— Ви не довіряєте місіс Вокер? — гмикнув Бернардо. — Цікаво, цікаво…

— Місіс Вокер кілька разів вже піймалась на брехні, — намагаючись говорити максимально відсторонено, відповів Малкольм і стомлено стиснув пальцями скроні. — І я не розумію, чому вона це робить. З усіх доступних нам доказів випливає, що саме вона — жертва. Її намагалися вбити, її поранили, врешті-решт!

— А як вона сама пояснює ці невідповідності? — погойдуючи ногою, запитав Бернардо.

— Переляк і невпевненість, — зітхнув Малкольм. — Я можу це зрозуміти, звісно, але…

— Щось підказує, що справа не лише в цьому, чи не так? — гмикнув Бернардо і підсунув стілець ближче до Малкольма. — Дозвольте поділитися із вами, колего, деякими думками. Це була одна із версій слідства, до того, як ФБР втрутилися у розслідування. І до того, як стало зрозуміло, що Місіс Вокер також зникла безслідно. ця версія була відкинута, але тепер, коли вона жива, врешті-решт, а відомості про офшорні рахунки Крістофера Вокера стали доступними…

— Розповідайте, — коротко кинув Малкольм.

На більше його не вистачило. Горло детектива стиснуло, немовби невидимі руки вчепилися в нього і душили, повільно вичавлюючи повітря з легенів. Тому він обмежився лише цим словом, сподіваючись, що голос не підвів, і детектив Бернардо не помітив хвилювання, що раптово охопило його.

Бернардо, навіть якщо й помітив, то не подав знаку, що уловив зміну настрою свого колеги з Північної Дакоти. Навпаки, він змовницьки понизив голос, довірливо розповідаючи версію днів, що вже минули.

— Ми опитали обслугу і сусідів Вокерів, молодших Вокерів, і виявили цікавий факт. Вони сварилися. Не просто сварилися — доходило до бійок. Схоже, принц на білому коні виявився не зовсім принцем, скоріше — чудовиськом. Він був кремезним, цей Кріс Вокер, грав у регбі і встановив рекорд з підінімання штанги у Стенфорді. А ще він боксував. Тому місіс Вокер багато хто співчував. Казка про Попелюшку, яку завжди згадували, коли мова йшла про їхні стосунки з молодим Вокером, зовсім недоречна, скоріше, слід якийсь психологічний трилер згадати. “У ліжку з ворогом”, наприклад. Пам’ятаєте?

Малкольм кивнув, усе ще намагаючись опанувати власні почуття, і Бернардо продовжив.

— Ми покопирсалися в минулому її родини… Гарві — маленьке містечко, всі одне одного знають. Брати Джулі Девіс за неї не раз заступалися, і немало пик натовкли, коли її хтось ображав. Тому одна з версій була така. Джулі Вокер не витримала постійного аб’юзу з боку чоловіка, поскаржилась на нього братам… І вони покарали людину, що кривдила їхню сестру. А Лайонел Вокер просто попав під гарячу руку.

— Цікава версія, — задумливо промовив Малкольм, що, зрештою, зумів опанувати свої емоції. — Чому не докрутили її до кінця?

— Бо і їхня сестра теж зникла, — зітхнув Бернардо. — Ну, і федерали відігнали нас від розслідування, щойно запахло сенсацією. Врешті, цілий мільйонер зник безвісти!

— А яхту так і не знайшли, — Малкольм розвернув до Бернардо монітор, аби той міг побачити, над чим працює детектив. — Берегова охорона знову прочісує тамтешні води, але жодного натяку, жодного сліду… вона ніби розчинилася.

— От тільки Бермудьский трикутник біля іншого узбережжя, тому магію ми відмітаємо одразу, — гмикнув Бернардо. — Так, таку “крихітну” яхточку важко загубити за нашого часу…

— А от перевісити на ній прапор легко, — холодна посмішка скривила губи  Малкольма, однак не торкнулася його очей. — Майже сотня футів… Типова модель “для багатіїв”...

— Змінюєш назву…

— Або присвоюєш чужу, — вишкірився Малкольм. — Ніде не засвічену назву реально існуючої яхти того ж типу…

— Хоч це і не просто, — кивнув Бернардо.

— Гроші вирішують чимало проблем, — відрізав Малкольм і дістав мобільний.

Коротка пауза, під час якої Бернардо з повагою і якимось потаємним захватом роздивлявся свого колегу з Північної Дакоти, перервалася, коли з трубки почулося підсилене гучномовцем: ”Алло?”

— Джиме, скажи, ти можеш відшукати яхту за описом? — замість привітання запитав Малкольм.

— Яку саме яхту? — Джим заклацав клавіатурою.

— Яхту Лайонела Вокера, яка нібито потонула два роки тому, — відповів той.

— “Реджіна”, — пробурмотів Джим. — Круїзна яхта виробництва фірми Sessa Marine… Так, бачу її характеристики… Що мені шукати, босе?

— Її, — вагомо повторив Малкольм. — Знайди мені цю “Реджіну”.

— Босе, вона ж потонула, — голос Джима був спантеличиним.

— А якщо ні? — уїдливо запитав Малкольм.

— Я знайду її, — озвався Джим.

Тепер у його голосі чулося розуміння і прозріння.

— Повідом результати пошуку, — замість прощання, промовив Малкольм і обірвав виклик.

— Думаєш, він її знайде? — посміхнувся недовірливо Бернардо.

— Він вже знайшов офшори Кріса Вокера, — примружив очі Малкольм. — Якщо хто і знайде “Реджіну” не на дні океану, то це буде мій стажер.