Розділ 33. Сфери впливу

— …на нозі — кульове поранення, — диктував судмедексперт з поліцейського департаменту Сан-Франциско своєму асистентові, старанно ігноруючи присутнього у морзі зайду-детектива з Північної Дакоти. — Рана вже встигла запалитися… Хвилинку, Джероме, куля… Кулі в рані немає…

— отже, калібр ми не визначимо, — буркнув молодий асистент, по виду — студент медакадемії на практиці в знаного в місті патологоанатома.

— Я можу визначити і кулю, і навіть номер зброї, — пирхнув Малкольм.

— За пораненням? — пихатий судмедексперт врешті звернув увагу на детектива, поглянув поверху елегантних окулярів в тонкій оправі.

— Це була моя куля, я стріляв в нього з “Реммінгтона” двадцятого калібру, модель Марк 1 з подовженим стволом, — промовив Малкольм. — І мене страшенно цікавить, як довго прожив цей молодик після мого пострілу?

— Достатньо, аби хтось із дуже кривими руками встиг витягнути кулю брудним інструментом і паскудно обробити її так, що бактерії, які потрапили в рану під час цієї, прости мені, Мадонно, операції розмножилися в тканинах до непристойних значень, — зверхньо відповів судмедексперт, втім, Малкольм міг би поручитися за те, що уся зверхність в голосі була направлена на того невідомого, що проводив усі перелічені маніпуляції.

— Ну, і, схоже, достатньо довго, аби від Боттіно прибути в Сан-Франциско і проникнути в квартиру своєї жертви, — додав детектив, підходячи ближче. — Скажіть, докторе…

— Ролланд, — представився судмедексперт і трішки приязніше посміхнувся. — Руку не потисну — самі розумієте, чому.

— Так, обійдемося без цього, — криво всміхнуввся Малкольм. — То скажіть, докторе Ролланд, як ви гадаєте, коли саме помер цей молодик і чому?

— Час смерті вже визначений. Чотири дні тому. З причиною смерті ще не зовсім ясно, але мій попередній висновок такий: удар тупим важким предметом в скроневу ділянку черепа.

— Він міг вбитися об ванну? — Малкольм згадав, як саме лежало тіло, коли він із містером Кло за плечем відшукали його у ванній кімнаті.

— Не впевнений, — визнав доктор Ролланд. — То було щось інше, більше схоже на трубу і дерев’яне. Містер Джером вже відніс в нашу лабораторію дрібні тріски, що ми витягли з рани на голові. Я думаю, результатами вам краще цікавитися у слідчого, що веде цю справу.

— І ще одне, докторе, — посміхнувся Малкольм, уже зрозумівши, що нічого цікавішого судмедексперт йому не розповість. — Ви можете визначити розмір ноги цього трупа?

— Звісно, — трішки здивовано відповів доктор Ролланд. — Сорок сьомий повномірний, з високим склепінням стопи. 

— Дякую, докторе, всього найкращого, — чемно попрощався Малкольм. — Містере Джером, — він кивнув асистенту і направився геть із моргу, аби зустрітися із слідчим, що вів це вбивство, і спробувати домовитися про співпрацю.

***

Лише у фільмах різні агенції чи то департаменти поліції охоче співпрацюють у розслідуванні кримінальних злочинів. Насправді, навіть на рівні співпраця між відділками поліції навіть у межах одного міста буває справою нервовою і тяжкою. В поєдинку за відсоток розкритих злочинів перетиналися сфери впливу великої кількості спеціалістів, і так просто віддавати “свою” справу не бажав ніхто.

Та слідчий з Сан-франциско, детектив Бернардо, не надто й пручався, коли Малкольм заявив свої права на труп у його морзі. Він допустив колегу з Північної Дакоти і до справи, і до моргу і до лабораторії, де вони двоє, врешті, і зустрілися.

— То де саме ви підстрелили мого трупа, детективе? — Бернардо був невисоким, на пів голови нижчим за Малкольма і пухкеньким, наче круасан. Але очі його були холодними і впевненими, і ці холодні очі впевнено дивилися на детектива знизу угору.

— Мого цінного свідка, — кривувато усміхнувся Малокльм. — Біля Боттіно, на Качиному Озері.

— Боюся уявити, як ви чините з другорядними свідками, — хихотнув Бернардо. — Отже, Боттіно… Далеченько він зайшов, аби померти…

— Вже знаєте його ім’я? — запитав Малкольм.

— Клайв Девіс, — відповів той і вивів на монітор досье їхнього спільного трупа. Місце народження — Гарві…

— Девіс? Брат Джулії Девіс, у заміжжі — Вокер? — Малокльм відчув, як по спині цівкою стікає холодний піт.

— Так, він. Батьки спільні у них… І це пояснює, чому він проникнув у квартиру подружжя Вокер, — кивнув Бернардо. — Вони ж родичі, і в нього цілком собі міг бути ключ…

— Але це не пояснює, чому він намагався вбити власну сестру, — зітхнув Малкольм. — І чому вона мені не сказала, що там, в будиночку, був її брат…

— Чекайте, вона жива? — стрімко, як для такого повновидого чоловіка, повернувся до Малкольма Бернардо.

— Так, колего, — кивнув Малкольм, вдивляючись в обличчя Клайва Девіса. — Жива, в Гранд-Форксі під захистом департаменту поліції. Цей недолікований намагався її вбити із своїм спільником на ймення Кім, а я цьому завадив.

— Який тісний світ, — гмикнув задумливо Бернардо. — то що, колего, будемо гратися в одній пісочниці?

— І ділитися іграшками, — важко зітхнув Малкольм. — Піду-но викличу сюди своїх трансформерів.

— А що робити мені? — запитаав Бернардо, вдаючи, що зрозумів жарт.

— А ви поки шукайте цього таємничого Кіма, — кинув через плече Малкольм, набираючи номер Коліна Сміта. — В списку друзів чи телефонних контактів…

— Знати б ще, це ім’я чи прізвище, — буркнув собі під носа Бернардо.

— Не знаю, — гукнув з коридору Малкольм. — Але це точно не Кім Кардаш’ян!

— Аби не Кім Чен Ин…