Розділ 31. Багаті теж плачуть

Сан-Франциско зустрів його легким туманом і холодним повітрям з океану. Нічний дощ омив місто пагорбів, і вулиці стояли вмиті і свіжі, у зелені дерев і різнобарв’ї квітів. Малкольм насолоджувався свіжістю Сан-Франциско, такою легкою і ніжною, після сперки Північної Дакоти. Запах океану і дощу заколисував його. Або ж його настрій був результатом палкої пристрасної ночі, що він провів в обіймах Джулі Вокер.

Будинок Вокерів був розташований у Пасифік-Хайтс, найелітнішому і найпомпезнішому районі міста. Дорогі котеджі, серед яких подекуди збереглася стара забудова у вікторіанському стилі, вінтажні магазинчики, дорогі бутіки… Малкольм криво всміхнувся, коли таксі везло його горбистими вуличками, то здіймаючись під промені холодного ранкового сонця, то пірнаючи в затишний туман, що ховався у низинах, ніби заблукавши поміж доглянутих будинків, що так і кричали про розкіш та багатство їхніх власників.

Дійсно, де б ще мешкати мільйонеру з Сан-Франциско, як не на Пасифік-Хайтс?

Сам будинок відшукався на схилах Бродвею. Схований від вулиці величезними ялинами, піднятий над тротуаром високим фундаментом, він ошатно виглядав в стрункому рядочку приватних особняків. Але Малкольм помітив повну відсутність авто поряд. Це, а ще цілковита тиша, недвозначно повідомляли про те, що в цьому домі ніхто не проживає.

Його вже чекали. Незважаючи на дворічну відсутність власників, в будинку працювали з десяток людей: садівник, кухар, кілька покоївок, управитель та ішні помічники. Саме управитель, містер Мелоді, чекав Малкольма на сходах, що вели від тротуару до огороженої території особняку Вокерів.

— Детективе, — схожий на дворецького британських лордів з фільмів про європейську знать, управитель велично ступив назустріч таксі, з якого вийшов Малкольм, чемно простягаючи руку. — Радий вітати вас, сер! Ваш дзвінок вселив в наші серця крихту надії…

— Мені шкода, містере Мелоді, та, бояся, ця надія передчасна, — не став лукавити Малкольм, — Боюся, я, скоріше, з невтішними новинами.

Вишкіл і манери завадили Мелоді виявити свої емоції, але тінь щирого горя в його погляді Малкольм все ж встиг вловити. Цей немолодий вже — років на десять старше самого детектива — управитель засмутився цій новині, але зумів опанувати себе і люб’язно запросив Малкольма усередину.

— Будинок хоч і порожній, але чекає містера Вокера додому, — розповідав містер Мелоді, прямуючи лункими просторими коридорами на крок попереду детектива. — Ми чекаємо, сер, усі ми. Я маю на увазі, персонал. Будинок доглянутий і чистий, на кухні завжди є свіжі продукти, а сад виглядає ідеально. Крісті — наша старша покоївка — щодня замінює квіти у вазах. Містер Лайонел обожнює троянди незвичних кольорів, і ми завжди ставили свіжі букети в його кабінеті, сер. Те, що господар не вдома, не означає, що ми порушимо цю традицію! — з неприхованою гордістю повідомив управитель.

— А що ви робите з продуктами, коли закінчується термін? — запитав Малкольм, роздивляючись картини, що висіли в коридорі, яким вони удвох прямували до кабінету Лайонела Вокера.

— Те, що й зазвичай: за кілька днів до закінчення терміну зберігання їх забирає додому обслуга. Містер Лайонел з самого початку прописав у наших договорах, що продукти не враховуються в оплату нашої праці і є своєрідним подарунком від нього. — управитель жестом запросив детектива до кабінету. — Спочатку кухар чекав аж до останнього дня терміну придатності, але містер Лайонел особисто переговорив із ним і попросив не затягувати до останньої миті, а віддавати ще хороші продукти працівникам. Бувало, сер, що і готові страви забирали. Наприклад, містер Лайонел міняв плани, і вечеря лишалася на кухні. То ми, я маю на увазі, персонал, могли забрати їжу додому.

— Дуже люб’язно і щедро з боку вашого боса, — зауважив Малкольм, влаштовуючись в зручному глибокому кріслі біля столу.

— Містер Лайонел дуже щедрий, і дбає про своїх людей, — з теплотою у голосі відповів містер Мелоді й собі сів у крісло навпроти детектива. — Тому природньо, що ми дбаємо про дім за відсутності господаря.

— Яким коштом? — поцікавився Малкольм.

— Фінансування здійснюється згідно попереднього наказу містера Лайонела, з бюджету його компанії, — відповів управитель. — Усі чеки і звіти…

— Мене не цікавлять чеки і звіти, — стримано посміхнувся Малкольм. — Мене цікавлять люди, що тут жили.

Містер Мелоді уважно подивився в очі детективу і кивнув. Малкольм не підганяв його, дозволяючи зробити висновки, що були потрібні цьому чоловікові, чиє обличчя вкривали зморшки, а волосся — сивина. Та його спина була прямою, а голос — чистим і впевненим.

— Запитуйте, детективе, — просто промовив управитель. — Я відповім на будь яке ваше питання, якщо це допоможе повернути мого господаря і друга. Так, містер Лайонел називав мене другом, і я ціную це ставлення.

— Вас хвилює лише він, чи?.. — не закінчив питання Малкольм, поглядаючи на управителя поглядом, в якому не приховував легкої іронії.

— Можливо, це прозвучить жорстоко, але так. Мене хвилює лише доля містера Лайонела, — гірко відповів управитель.

— Поясните, чому? Чи мені треба вгадувати?

— Сер, я не маю права обговорювати містера Лайонела за його відсутності, і те саме стосується його сина… Але ви розслідуєте його зникнення, тому я буду відвертим. Син містера Лайонела далеко не та людина, за якою я сумуватиму.

А ось це вже було цікаво! Малкольм примружив очі, з цікавістю спостерігаючи за управителем. Стримане обличчя Мелоді майже не виражало емоцій, але очі говорили відверто. І в погляді вицвілих тих очей чітко читалася образа, образа на Крістофера Вокера.

— Молодий містер Вокер, сер, був хорошим сином, — промовив управитель. — Був, аж допоки не зв’язався з цією Джулі Девіс…

— Дивно, вони виглядали дуже гармонійною парою, — стримано відповів Малкольм, відчуваючи, як в душі хвилею підіймається обурення від тону, яким управитель вимовив ім’я дівчини, що лише кілька годин тому шепотіла його ім’я зацілованими вустами.