Розділ 30. Дві жінки

— Джек не говорив мені, що буде робота з психологом, — Джулі Вокер сиділа навпроти Еріки, схиливши свою чорняву голівку до плеча і дивилася в очі психологині поглядом, що нагадував безодню. — Він сказав, що має поговорити зі свідками в Сан-Франциско...

— Усе вірно, — Еріка Мур ледь помітно посміхнулася, схилилася до столу, що розділяв двох жінок у кабінеті штатної психологині департаменту поліції у Гранд-Форксі, штат Північна Дакота.

Вона навмисне запросила Джулію зайняти місце навпроти себе, з іншого боку столу. Цей прийом, нетиповий для звичайної роботи з психологом, коли між лікарем і пацієнтом встановлювалася довіра, лише підкреслював усю офіційність і невідворотність їхньої розмови. І легка посмішка та приязність Еріки ситуацію не рятували — в кабінеті витала напруга, яку обидві відчували і усвідомлювали.

От тільки якщо Джулі Вокер намагалася вдавати, що нічого особливого не відбувається, то Еріка Мур перетворилася на детектор емоцій своєї візаві, на сканер її прихованих реакцій. Кожен жест Джулі, кожен рух її тіла, кожен вираз обличчя миттєво зчитувався. Еріка працювала, а Джулі… Джулі намагалася змиритися з цим і прийняти, як факт. Та її невдоволено насуплені брови і тверда лінія губ говорили про те, що вона категорично проти цієї розмови.

— Ви нервуєте, — в тоні Еріки не було й натяку на запитання.

— Це очевидно, — погодилася Джулія. — Я не люблю психологів. Не ображайтеся.

Еріка тихенько засміялася.

— Нас мало хто любить, якщо чесно. Крім, можливо, наших клієнтів, але я сумніваюся навіть в цьому. Вони, скоріше, люблять наші вуха і трішки лестощів, які ми говоримо, аби підсолодити пілюлю правди про клієнтів.

— І яку правду ви хочете сказати мені? — в посмішці Джулії, фальшивій до останнього руху мімічних м’язів, промайнуло щось акуляче і крижане.

— Я сподівалася, що правду розкажете мені ви, — Еріка віддзеркалила цей холод, відкинулася на спинку стільця і розвела руками. — Але що в цьому світі коштують сподівання?

— Сподівання — марна трата часу, — відрізала Джулі і закинула ногу на ногу, — Я, до прикладу, сподівалася… не знаю… Жити довго і щасливо зі своїм чоловіком, у мирі і злагоді, з повагою одне до одного. Аж ні! Спочатку я бачу, як його тіло падає у воду, а за два роки дізнаюся про якісь офшори і про те, що, можливо, це було інсценування. Скажіть мені, міс Мур, чи це схоже на взаємоповагу між подружжям? Як психолог, скажіть?

Еріка замислено поглянула на Джулі, що аж пашіла обуренням і образою, яку навіть не намагалася приховати. Вона розчервонілася, її темні очі гарячково блищали, а губи несли печать гіркого розчарування. І поцілунків.

Щось пекуче ворухнулося під серцем. Еріка відвела погляд від обличчя жінки навпроти, намагаючись приховати власну гіркоту в погляді. Ця пані навпроти, вона усю ніч провела в обіймах Малкольма, а нині розповідає про взаємоповагу в подружньому житті. Ще би про вірність почала співати, коли в її ліжку був не її “можливо-живий-чоловік”, а інший, з яким вона зрадила того, про кого говорить.

— Як психолог, я скажу, що ви, місіс Вокер, обурені брехнею вашого чоловіка. І ви маєте право на ці почуття, адже почуваєтесь обдуреною і використаною. І, якщо ця теорія підтвердиться, і гроші дійсно знімає ваш ніби-то покійний чоловік, то ви і є обдуреною і використаною. Але, дозвольте нагадати, теорія не підтверджена. Тому, можливо, ваші емоції хоч і цілком зрозумілі, але передчасні.

— Ви вважаєте, він дійсно мертвий, а тими рахунками користується хтось інший? — Джулі видавалася здивованою.

— Ви ж бачили, як в нього влучили і він впав у воду, хіба ні? — ледь помітно звузила очі Еріка.

— Намагалися мене підловити? — холодно всміхнулася Джулі. — Думали, я брешу вам, Джекові, усім? Я дійсно бачила, як він впав, і дійсно бачила, як на сорочці виступила кров…

— Ви чули постріл? — перебила її Еріка.

Джулі моргнула, немов налетівши з розгону на глуху стіну. Кілька секунд вона дивилася кудись через плече Еріці, а потім повільно промовила:

— Я не пам’ятаю. Тобто… Я… Я не пам’ятаю звуку пострілу.

— Його не було, чи ви не можете його пригадати? — Еріка нахилилася ближче, намагаючись упіймати погляд Джулі, але та втупилася в підлогу і захитала головою.

— Я не пам’ятаю. Можливо, його не було? — безпомічно запитала жінка і смикнула плечем. — Я пам’ятаю голос Кріса, і як шуміло море, але не пам’ятаю, щоб чула постріл…

— Гаразд, Джулі, я бачу, що вам дуже важко, — Еріка вісторонилася, її голос став м’якшим. — Вам важко згадувати той день, це очевидно. І ви молодець, дійсно, ви пригадали, що не пригадуєте звуку пострілу.

— Це важливо, чи як? — Джулі здивовано поглянула на психологиню.

— Звісно! — та розпливлася у посмішці. — Цілком можливо, що відсутність пострілу якраз доводить інсценування вбивства Крістофера. Адже звуки морем розносяться далеко, тому ви би мали його почути і запам’ятати. Але це не зовсім точно, і, — вона змовницьки підмигнула, — Я не мала би вам цього говорити. Дякую вам, Джулі. Давайте продовжиммо нашу розмову завтра, коли ви трішки оговтаєтесь.

Джулі з вдячністю кивнула Еріці, підвелася з крісла і невпевнено попрямувала до дверей. Її плечі, до того моменту ніби зведені судомою, розслабилися, а спина перестала бути такою прямою і жорсткою.

— Я тут подумала, може, організувати вашу зустріч із ріднею? — коли Джулі вже торкнулася ручки дверей, запитала Еріка їй услід. — Тепер, коли ви під захистом поліції, це набагато безпечніше і для вас, і для них. Думаю, ви скучили за батьками і братами…

Рука Джулі, що вже повернула ручку донизу, завмерла. вона повільно озирнулася через плече.

— Чому? Чому ви запитали?

Еріка посміхнулася підбадьорливо, з теплом в погляді.

— Ви зазначали, що не могли поїхати до них після тих жахливих подій… Я подумала, що ви, можливо, скучили за рідними. Якщо хочете, ми могли би з ними зв’язатися…