Розділ 27. Правило номер двадцять сім

Вечір опускався на Гранд-Форкс важкою хвилею грозових хмар, що мчали зі сходу. Призахідне сонце сліпило очі, і Малкольм змушений був опустити сонцезахисний козирок і вдягнути сонцезахисні окуляри, аби не засліпнути. А позаду авто небо стало важким і темним, і десь на горизонті, далеко за Ред-Рівер, миготіли блискавки, віщуючи близький шторм.

Джулі Вокер, що сиділа на пасажирському сидінні поряд із Малкольмом, здавалося, не помічала нічого навколо. Її погляд був невідривно прикутий до детектива, дивний і глибокий погляд людини, що поринула у власні думки. Про що вона думала? Малкольм не знав, не міг навіть здогадуватися.

Але від цього погляду було некомфортно. Очі молодої жінки були загадковими, ніби озера, і думки, що затаїлися в їхній глибині, тривожили Малкольма, змушуючи кожен нерв його тіла бриніти від напруги.

— Встигнути б додому до грози, — аби перервати гнітюче мовчання в авто, промовив він, кинувши на неї погляд поверх класичних “авіаторів”.

— Грози? — Джулі здригнулася, ніби слова Малкольма вирвали її із тенет сну. — Буде гроза?

— Поглянь у дзеркало, — посміхнувся він без натяку на осуд. — За нами висить грозовий фронт, вже блискавки видно…

Вона нервово озирнулася назад, стиснула пальці, що враз побіліли.

— Боїшся грози? — раптова здогадка змусила Малкольма уважніше на неї подивитися. — Я не засуджую, якщо що, і не соромлю…

— Я знаю, Джеку, — вона посміхнулася ледь помітно, але в її очах тепер плюскотів острах. — Просто… Кріс завжди підсміювався з цього…

— Я не Кріс, — грубувато перебив її Малкольм. — Люди бояться різних речей, і той факт, що ти боїшся грози, а я — ні, не дає мені права дражнити тебе за це. Я, наприклад, боюся павуків… Ти ж не дражнитимеш мене через це. Чи дражнитимеш? — він підбадьорливо посміхнувся до неї.

— Ні, — посмішка, що з’явилася на обличчі Джулі, була менш бляклою, ніж попередня, але й досі вимушеною. — Але… Мені здається, ти зараз вигадуєш, що чогось боїшся… Ну, аби я відволіклася…

— Я й правда їх боюсь, — Малкольм звернув з Хайвей 81 на виїзд на Демерс-авеню, аби чим швидше дістатися дому. — Вони такі огидні, і ці їхні лапки… Вони так дивно рухаються, і взагалі… Я не дуже люблю істот, у яких більше, ніж чотири кінцівки, а вже як їх аж вісім…

— А кальмарові кільця в “Ромбус Ґайз” наминав — аж а вухами лящало, — Джулі розпливлася у щирій посмішці.

— Таки дражнитимеш, — зітхнув Малкольм і перелаштувався по смугах. — Об’їдемо пробки в районі Гейтвей, проскочимо П’ятою Авеню. Буде швидше.

Джулі кивнула, поглядаючи на грозу позаду, що ніби гналася за ними, розкидаючи на своєму шляху жмені блискавиць. Напевно, вже й гриміло, та в авто було затишно і спокійно. Навколо вже гнуло дерева від вітру, що летів із штормом. Важка передгрозова темрява опустилася на місто, хмари, що насунулись швидше, ніж опускалося сонце, поглинули його останні теплі промені.

Фінішною плутаниною вулиць “Додж” пробирався вже під потоками води, що падали вертикально вниз. Блискавки миготіли, мов стробоскоп у барі, а звук грому майже не переривався паузами, перетворившись на суцільний гул.

Джулі сиділа бліда і напружена, стискаючи руками тканину власної спідниці, і, задається, майже не кліпала очима. Вона трималася, але було помітно, що вона мало що розуміє від жаху.

Малкольм зупинив авто перед дверима гаражу, озирнувся на дівчину поряд.

— Джулі, я маю вийти з машини, відчинити ворота. В мене механічний замок, тому мені доведеться залишити тебе в салоні на хвилинку.

Вона неусвідомлено вчепилась в його руку, зазираючи в очі переляканим поглядом, що аж кричав: “Не кидай мене саму”. Але губами прошепотіла інше:

— Гаразд, я почекаю тут.

— Ти бачитимеш мене, я лише відчиню ворота і одразу повернусь назад. Це хвилина максимум. Ти впораєшся, я в тебе вірю.

Вона кивнула, кусаючи губи. З зусиллям розтисла пальці, якими тримала рукав його піджака. Малкольм ще раз посміхнувся їй і, відстебнувши пасок безпеки, вийшов в дощ.

Холодна злива миттєво просякнула тонку тканину легкого літнього костюму. Вода текла по шкірі, ніби він вийшов під дощ голяка. Тихо шиплячи прокляття, детектив поспіхом пробіг до воріт  гаража, намагаючись не влізти взуттям у калюжі, що вирували, мов джакузі, від важких крапель дощу. Намарне: вода стояла суцільним мілким озером, що блищало в світлі фар. Махнувши рукою на обережність, Малкольм побрів по щиколотку у воді, подумки обіцяючи собі врешті розкошелитися на автоматичні ворота. Зараз би тицьнув кнопку, і не довелося приймати незапланований холодний душ під відкритим небом.

В машину він повернувся промоклим до нитки. В черевиках ледь жаби на квакали, а єдиною відносно сухою річчю на ньому був шкіряний ремінь. Малкольм впав на водійське сидіння, прибрав з чола мокре волосся і посміхнувся до Джулі.

— І одяг виправ, і сам скупався. Водичка, звісно, холодна, але напір гарний.

Вона засміялася. Це було дивно — сидіти і реготати в авто, що стояло під суцільними потоками води з хмар.

— І сидіння теж помив гарно, — хихотнула вона. — Тобі треба переодягатися в щоь сухе, а то застудишся.

— Звісно, в моєму віці застуда дуже небезпечна, — пирхнув Малкольм, витискаючи щепленя. — Я вже старенький, здоров’я не те…

— Ти не старий, — з якимись дивними інтонаціями в враз стишеному голосі промовила Джулі. — Ти… Ну, просто старший, от і все…

Малкольм волів би не звертати увагу на ці її слова. Та все ж щось стисло в грудях, щось, що зреагувало і на них, і на тон, яким вона ці слова промовила. Вдаючи, що його це не обходить, він завів “Додж” в гараж і заглушив мотор.

— Дісталися, — він витягнув ключ із замка і відчинив дверцята. — Врешті, могло бути й гірше.

— Гірше? — Джулі скептично вигнула брову.

— Ну, могло обірвати дроти, — посміхнувся Малкольм, прямуючи до воріт, щоби зачинити їх.

І в цей момент лампа під стелею хворобливо блимнула і погасла.