Розділ 23. Не буває колишніх детективів

— Цікава в тебе підопічна, Джексоне, — Еріка Мур м’яко посміхнулася, обираючи напій в кавовому автоматі. — Вдова мільйонера?

Джексон Малкольм гмикнув, чекаючи, доки автомат виконає замовлення Еріки. Говорити не хотілося — день був занадто напруженим і переповненим справами. Безкінечні дзвінки, запити, розмови. Вже до обіду детективові смертельно хотілося випити, пересваритися з половиною співробітників, включно з власною командою та директором, плюнути на усе і написати заяву на звільнення. І це ще, власне, не почалося справжнє розслідування! Інтуїція підказувала, що воно буде надміру важким і нервовим.

Еріка теж не прагнула до спілкування. принаймні, не з Малкольмом. З ним говорити не хотілося взагалі, занадто яскравими були спогади про їхню останню розмову перед її від’їздом.

***

— Ти нестерпна в своїй ослячій впертості! — кричав Малкольм просто в її червоне, розпашіле від гніву і сорому обличчя. — Ти винна і все рівно продовжуєш стояти на ствоєму!

— І стоятиму! — крикнула у відповідь Еріка, ступаючи крок до нього. — Тому що я зробила все правильно!

— Серйозно? — сарказм так і крапав з Малкольмового язика, мов із зубів гадюки. — Тоді давай спитаємо Джеремі, чи правильно ти все зробила? Ой! Не спитаємо! Як мінімум — не сьогодні, а лише тоді, коли його переведуть з реанімації! Якщо переведуть! Бо в ньому дві зайві діромахи, і поставила їх ти!

— Я робила те, що мусила! — впевненість полишала Еріку, але вона не відводила погляду від злих і холодних очей Малкольма. — І ти зробив би так само на моєму…

— Та чорта з два! — перебив її детектив, підступивши ближче, майже впритул, так, що йому довелося нахилитися нижче, аби дивитися в очі молодій жінці. — Чорта з два я стріляв би в свого, Еріко! Що б не сталося, я би не стріляв в свого напарника!

— О, ну звісно, ти ж в нас еталон правильності, безгрішний детектив Джексон “я знаю, як краще” Малкольм, святий і правильний, аж нудить! — Еріка мало не навшпиньки піднялася, аби не дозволити колезі нависати над нею загрозливою хмарою концентрованого гніву. — Чув? Мене вже нудить від твоїх повчань, твоєї зверхності і твоїх ідіотських правил! — вона тицьнула його пальцем в груди, змусивши відступити на крок. — Ти носишся з цими правилами, не помічаючи за ними людей! Ти задрав носа, і нічого не бачиш навколо, ти не бачиш…

— Твоїх закоханих поглядів, дівчинко? — цинічно посміхнувся детектив. — Сліпий — і той побачив би. От тільки я не сплю з сопливими дівчиськами, особливо, коли вони готові всадити кулю в спину тому, кого…

Ляпас, що перервав цей злий і жорстокий монолог, змусив його замовкнути до того, як отрута в словах досягла цілі. Еріка відступила, глибоко дихаючи. Очі щипали сльози, але вона дивилася холодно і відсторонено в його обличчя, на якому розплився червоною плямою слід її долоні.

— Власне, іншого я й не чекав, — спокійно промовив Малкольм.

— Забирайся геть, — слова давалися важко, але Еріка трималася. — Не хочу бачити тебе зараз.

Він злегка кивнув, відступивши назад. Здавалося, він хоче сказати ще щось. Але слова так і не прозвучали, коли він йшов геть. Лише біля дверей Малкольм на мить спинився, не озираючись на Еріку, промовив рівним спокійним тоном, в якому не було жалю:

— Добре, що ти їдеш. З тебе не вийшло би дійсно хорошого детектива.

— Як із тебе — не вийшло хорошої людини, — огризнулася у відповідь Еріка.

Малкольм тихо засміявся і переступив поріг її квартири. Зачинив двері без стуку, майже нечутно. Ніби й не було його тут. І лише легкий аромат парфюму нагадував про його присутність тут лише хвилину тому.

І лише тоді Еріка розплакалась, так по дурному і так ганебно…

***

— Так, вона вдова того самого Крістофера Вокера, який зник два роки тому, — Еріка вже й не чекала відповіді на своє запитання, та Малкольм, врешті, відповів. — Як виявилося, він не просто зник, його вбили…

— Жахливо, — ввічливо прокоментувала почуте Еріка. — А батько, Лайонел, здається?

— Скоріше за все теж мертвий, — зітхнув Малокльм і підступив до кавового автомату. — Кошмар, чого тут тільки немає… Чорної кави тут немає, якась дурня одна… Що таке в біса “раф”?

— Це ніби в еспресо поклали ванільне морозиво, — непомітно усміхнулась Еріка, простягуючи свою каву. — Тримай, можеш скуштувати — я не пила ще.

Малкольм недовірливо покосився на жінку. На каву він навіть не глянув, зосереджено роздивляючись щось лише йому відоме в неї на обличчі. Еріка підбадьорливо посміхнулась.

— Я б не встигла насипати в каву отруту, ти ж знаєш, — ледь іронічно вигнула брову. — Тим більше, тут купа свідків…

— Ха. Ха. Ха. — процідив Малокльм, але каву взяв, з недовірою роздивляючись пишну шапку піни, зо мало не переливалась через вінця.

— Один ковток тебе не вб’є, — гмикнула Еріка. — В житті не повірю, що такий хоробрий детектив злякався ванілі і молока…

— Я маю пістолет, — ніби між іншим попередив Малкольм.

— Я теж, — підморгнула Еріка. — І, на відміну від тебе, я таки дійсно можу вистрілити в свого.

— Я пам’ятаю, — кивнув Малкольм і обережно відпив напій. — Ну, в цілому, жити можна… Чекай, я пригощу тебе також. Оцей же раф, так? — він повернувся до кавомашини, закидаючи монети в монетоприймач.

— Так, дякую, — автомат загудів, задзюркотів окропом.

— Ну, ти пригостила мене, я пригостив тебе, — Малкольм дочекався, доки на дисплеї висвітиться напис “Заберіть вашу каву”, повернувся до Еріки. — Ти вибач за ту розмову… Знаю, пізно, але…

— Проїхали, — Еріка обережно забрала стаканчик з рук Малкольма, смикнула плечем. — Врешті, ти був правий: детектива з мене не вийшло. Зате вийшов класний психолог. Ти відправ до мене ту твою підопічно, гаразд? Врешті, два роки минуло, вона чимало пережила. Є варіант, що пам’ять витіснила чимало травматичних подробиць того, що з нею відбулося. — вона посміхнулась, торкнувшись ліктя детектива. — Я обіцяю її не пресувати. Стріляти в неї я теж не буду, чесне скаутське! Просто поговоримо. Відправиш?