Розділ 22. Сповідь Джулі Девіс

Липневі ранки в Гранд-Форксі сповнені світла і тепла. Сонце, що підіймається з-за Ред-Рівер, поступово освітлює красиве сучасне місто, в якому мирно уживаються шик та блиск мегаполісу і комфортний затишок провінційності. Від води і зелених парків тягне свіжістю, а скло і бетон палахкотять спекою. Місто оживає з першими променями сонця, наповнюється ревінням автомобілів і гомоном голосів, музикою і сміхом з ресторанів та кафе та стрімким ритмом самого життя, що пульсує звідкись з-під землі.

Джексон Малкольм обожнював ранкову метушню Гранд-Форксу. Його службовий “Додж”, в який він пересів після закінчення своєї відпустки, тихо котився вулицями міста, від дому до поліцейського департаменту. поряд, задумливо роздивляючись пейзажі за вікном, сиділа Джулі Девіс, вона ж — Джулія Вокер. В салоні царювало мовчання, від якого спиною детектива котилися повільні хвилі холоду. Та він не зважав на це, слідкуючи за дорожнім рухом, що стававм тим жвавішим, чим ближче вони підбиралися до центру Гранд-Форксу.

— Тут дуже гарно, — Джулі порушила тишу, повернувши засмучене обличчя до Малкольма. — Затишно… Майже як у Гарві, тільки… масштабніше…

— Ну, так, місто гарне… напевно, — детектив скинув швидкість перед світлофором. — Не так, звісно, як в Каліфорнії…

— Там надто шумно, — вперше за ранок обличчя дівчини осяяла посмішка. — Мені там не дуже подобалося, якщо чесно… Людно… врешті, я ж дівчинка з маленького містечка. Батько казав, що “провінція лишається в ДНК, навіть якщо ти її покинув”.

Малкольм гмикнув, знову витиснувши газ. Світлофор змінив колір, і авто стрибнуло вперед, долаючи останній відтинок до департаменту.

Говорити не хотілося. Попереду було забагато розмов, тому Малкольм хотів провести останні хвилини перед ними в тиші і спокої. А потім, переступивши поріг, він знову припасує на обличчя маску зібраного, трішки цинічного, недовірливого і холодного детектива. Зараз же йому хотілося іншого.

Джулі, ніби відчувши його настрій, замовкла і знову повернулася до вікна. Вона також нервувалася, але тримала себе в руках. І лише коли “Додж” спинився на парковці перед департаментом поліції, поряд із яскраво-жовтим “Камаро”, вона трішки пожвавішала, гмикнула, оглядаючи чуже авто з легкою цікавістю.

— У вас автоботи працюють? — посміхнулася мляво, повернувшись обличчям до Малкольма, що саме зачиняв дверцята авто.

— Ага, Бамблбі вже на чергуванні, оптімус Прайм прибуде пізніше, — буркнув Малкольм. — Ходімо, познайомлю тебе з моєю командою… Будемо шукати тих покидьків, які вбили твого чоловіка і його батька…

***

Колін Сміт зиркав на дівчину, що сиділа за столом його боса, доки сам Джексон Малкольм спілкувався з директором в його кабінеті. У погляді молодшого детектива не було нічого особливого. Легка цікавість і, можливо, трішки сумнівів. Хоча таким його погляд став вже давно, і не вина Джулії вокер в тому, що тепер цей погляд було звернено на неї.

Але вона почувалася некомфортно під ним. Врешті, вона не витримала, підійшла до його столу і прямо запитала:

— Я вам не подобаюсь, чи не так, детективе Сміт?

— Мені мало хто подобається, — нахабно відповів він. — Тому не переймайтесь, нічого особистого.

— Але я вам не подобаюсь, — вона склала руки на грудях, схилила голову до плеча. — Я ще за першої нашої зустрічі зрозуміла це. Це ніби як трішки зачіпає…

— Не люблю, коли мені брешуть, — посміхнувся одними губами Колін. — А вже коли брешуть моєму босові…

— Хто тут мені бреше? — Малкольм з’явився ніби нізвідки, нечутно підійшовши збоку, і від його голосу здригнулися обидва.

— Детектив Сміт вважає, що я, — Джулі опанувала себе першою, майже спокійно повернула голову до Малкольма. — Ось саме хотіла пояснити йому різницю між поняттями “брехати” і “не говорити”. Аж тут ти, Джеку. То може сам просвітиш свого напарника?

Колін шоковано переводив погляд з дівчини на боса і шкодував лише про одне. Що в його очі не вмонтовано міні-камеру, аби записати вираз обличчя боса, коли він дивився на Джулі Девіс, що стояла навпроти нього. Тому що Джим Брок не повірить без відеодоказів в те, що детектив Малкольм може дивитися на когось з таким виразом подиву, обурення і поваги водночас. колін чекав, що спробу продавити його Малкольм перерве якоюсь уїдливою фразою, але той лише смикнув плечем і жестом запросив Джулі зайняти вільне місце, а сам сів на стіл стажера, який безбожно запізнювався.

— Директор Браун санкціонував розслідування, — повідомив Малкольм. — За справу зникнення Вокерів беремося ми. Джулі, тобі потрібно написати заяву до поліції, в якій ти маєш описати усе, що знаєш, і причину, чому саме до нас звернулася за допомогою…

— Тільки не пиши, що в боса гарні очі, і тому ти тут, це не причина, — не втримався від ядучого коментаря Колін, але замовк під важким поглядом Малкольма.

— Також обов’язково вкажи, чому ти не зверталася в поліцію раніше, — продовжив детектив. — Потім, окремо, вкажи факт крадіжки коштовностей з переліком того, що було в тій скриньці і чому вона опинилася під моїм пірсом…

— Цікаво виходить, до речі, — промугикав Колін. — Коштовності втопила в озері, виходить, місіс Вокер, чи не так?

— Саме так, — спокійно кивнула Джулі. — Я продала сережки з того асортименту, що мені передав мій чоловік перед втечею з яхти, а решту поклала в поштову скриню, яку знайшла на смітнику, і втопила в озері. Ланцюг і скриньку я купила в магазині на заправці, а пірс Джека вибрала тому, що це був найновіший пірс на озері. Його не стали б міняти найближчим часом…

— Як завбачливо, — незрозумілим тоном промовив Колін. — Отже, місіс вокер, ви прибули на озеро одразу після вбивства вашого чоловіка?

Малкольм мовчав, даючи можливість Колінові самому вести розмову. З його спокійного погляду сторонній спостерігач не зміг би визначити, що він відчуває в момент, коли його помічник озвучував ті ж питання, що крутилися і в його голові після сповіді вдови Крістофера Вокера. але в глибині душі він відчував гордість за той професіоналізм, який демонстрував Колін Сміт під час цього “мало-не-допиту”.