Розділ 21. Назад до витоків

Еріка Мур ніколи не хотіла повертатися в Гранд-Форкс.

Її від’їзд з міста п’ятнадцять років тому був більше схожим на втечу, аніж на зміну місця проживання, і був зовсім небажаний нею самою. Події тих днів, що давно вже лишилися у минулому, поставили її в безвихідне становище. Еріка мусила їхати геть.

І вона поїхала…

Змінила не лише місто, в якому жила. Змінила все: дім, кар’єру, автомобіль, зачіску і стиль одягу. Посміювалася сама із себе, відрізаючи довгу косу, сама, перед дзеркалом у ванній кімнаті дешевенького мотелю, в якому жила перші кілька місяців після переїзду в Детройт. Просто як героїня якогось фільму, що вирішила змінити своє життя.

Результат такого перевтілення був далеким від того, що показують у кіно. Стрижка була кострубатою і нерівною, і Еріка потім мусила йти в салон, аби результат її перукарських експериментів виправили професіонали. І вже там, сидячи в зручному кріслі, вона змирилася із поворотом свої долі. в оточеі іжих фей-чарівниць, що начаклували справжнє диво з її неслухняним волоссям, а, заодно, з бровами та віями, вона пообіцяла собі, що впорається з тим лайном, в яке її закинула зла і єхидна Недоля.

І вона впоралася. Клацаючи високими підборами, вона йшла кар’єрними сходами в департаменті поліції Детройта. Похитуючи стегнами, як топ-модель, вона викривала злочинців і доводила невинність несправедливо підозрюваних, створювала психологічні портрети маніяків, допомагаючи тим самим відшукати їх у натовпі за закувати у кайданки, та рятувала ментальне здоров’я колег з департаменту, підтримуючи їх в моменти втрат, що йшли пліч-о-пліч із перемогами в їхній щоденній боротьбі із злочинністю. Еріка Мур, ніби Фенікс, відродилася із попелу власної невдачі, пустила коріння в Місті Чемпіонів, та знову повірила у себе.

Але свій жовтий “Камаро” забрала з батьківського дому у Гранд-форксі лише через три роки після переїзду. Раніше не мала на це сил…

І ось — повернення. Цирульника взято і кинуто за ґрати. Минуле поросло бур’яном, що вже давно вигорів під палючим сонцем літ, що минули з моменту її переїзду. Відійшов у засвіти батько, а матір переїхала з їхнього величезного дому в крихітний будиночок на Коппер Гейт Драйв, що позаду Сілвер Гейт Драйв, неподалік від парку імені Річарда Веста.

“Поживеш поки в мене, — сказала мама Еріці. — Я зовсім знудилась в цих стінах сама. Сусіди, звісно, дуже милі, але я скучила. Потім буде видно”.

Еріка лишилася. Життя в одному домі з матір’ю лишало ілюзію тимчасовості її перебування в Гранд-Форксі. Ніби вона прибула сюди ненадовго, у справах. І заодно вирішила погостювати у мами. і вона може поїхати геть, повернутися до свого звичного життя, в іншому місті.

Далеко від Гранд-Форксу, що майже зламав її на самісінькому злеті.

***

Ранок нового дня зазирнув у вікна будинку на Коппер Гейт Драйв разом із шумом міста, що прокидається погожої літньої днини. Крізь прочинені вікна її кімнати Еріка чула шум авто, що одне по одному виїздили у місто із затишного кварталу майже на околиці Гранд-форксу. Голоси сусідів її матері, що віталися одне з одним, дитячий сміх — чиїсь нащадки вирішили кудись направитися на відпочинок, як зрозуміла Еріка з уривків розмов, що долетіли з ранковим вітерцем знадвору.

— Еріко, доню? — у двері тихенько постукали, і жінка посміхнулася відчуттю дежавю, що накрило з головою.

Здалося, що час відмотало назад, і ось вона — школярка, що запізнюється на автобус, і мама тихенько шкрябається в двері її кімнати.

— Я не сплю, мам! — відгукнулась вона, сідаючи на ліжку, — Можеш зайти.

Двері відчинилися, і Клер Мур, вдова Джеральда Мура, повільно увійшла в кімнату. Посмішка Еріки стала ще ширшою, аби приховати смуток, що охопив її.

Відчуття дежавю зникло. Ця повнувата жінка в дверях була лише блідою тінню тої енергійної красуні, в яку сама Еріка вдалася зовнішністю. Роки і втрати були жорстокими до неї, і від минулої вроди лишилася лише тінь та очі, глибокі карі очі, що зараз з гордістю дивилися на єдину доньку.

— Я зварила тобі кави, — ніби вибачаючись за щось, промовила місіс Мур. — Як ти любиш, з корицею і ваніллю.

— Дякую, мамо, — після сну голос Еріки був тихим і хрипкуватим. — Зараз спущуся… От, дідько, дім одноповерховий!

— Ну, є варіант спуститися зі сходів на терасу, — гмикнула матір. — Хочеш, накрию там столик, доки ти у ванній?

— Мам, я не хочу тебе напружувати…

— Маячня! — відрізала місіс Мур. — Мені в радість, самій собі накривати столи нецікаво. Давай, я чекаю на тебе надворі!

Еріка звикла швидко збиратися, тому вже за кілька хвилин вона, сяючи легким макіяжем, сиділа поряд із матір’ю на терасі. На столику поруч із нею лежали ключі від авто і сумочка, а поряд із стільцем стояли туфлі на підборах.

— Як щодо курки на вечерю? — запитала місіс Мур доньку. — Я зроблю салат…

— А, може, повечеряємо десь у місті? — запропонувала Еріка, поглядаючи на годинник. — Треба, врешті, поновити соціальні зв’язки і всяке таке… Дім — робота трішки втомлює… Ти працюєш до котрої?

— В мене сьогодні троє учнів, — задумалась місіс Мур. — Думаю, до п’ятої я вже звільнюсь.

— Тоді я заїду за тобою в майстерню і ми поїдемо кудись в центр. — Еріка швидко допила каву і перевзулась у туфлі, лишивши зручні капці на терасі. — Все, побігла!

— Хотіла спитати, та все забуваю, — підставивши щічку для поцілунку, промовила матір. — А що наша місцева зірка, детектив Малкольм? Як сприйняв твоє повернення?

Еріка завмерла, намагаючись втамувати серцебиття. Пульс знову пришвидшився, варто лише комусь була згадати його ім’я. Вона розхилилася, поправила пасмо волосся, що вибилось із простої зачіски, і вимушено посміхнулася.

— Вдає, що мене не існує, — намагаючись говорити спокійно, відповіла вона. — Він не любить психологів, ти ж знаєш…

— Ти їх теж не люила, наскільки я пам’ятаю, — хитро примружилась місіс Мур. — І ось ми тут… Як він?