Розділ 20. Кришталева туфелька сорок сьомого розміру

Колін Сміт уважно вивчав інформацію про мережу взуттєвих ательє “Крістал”, яку зумів знайти в мережі.

Звісно, Джим Брок зробив би це швидше. Стажер взагалі був ідеальним пошуковим механізмом, що плавав в терабайтах інформації, мов золота рибка в акваріумі. Але Джиммі тут не було. Колін сидів на балконі власної квартири на березі Ред-Рівер і дивився, як на сході повільно світлішає небо, тонко натякаючи, що лягати спати вже не має сенсу.

Учора вони розійшлися по домівках, уникаючи погляду Джексона Малкольма, що ніби згас в один момент. Та знахідка Джиммі, здавалося, підкосила їхнього боса. Дівчина, яку він знайшов, виявилася брехухою. І Колінові би радіти, що його інтуїція не підвела його, але радості чомусь не було.

Він надто довго знав Малкольма, аби не пропустити момент, коли правда, за яку він так старанно і самовіддано боровся усе життя, боляче вдарила його самого. Щось було між ним і тією дівчиною, Джулією Вокер, що вважалася зниклою, аж до того моменту, як детектив Малкольм приїхав на Качине Озеро за кермом свого трішки пафосного вінтажного “Ель Каміно”. А тепер вона, підстрелена невідомим, живе в будинку цього самого детектива…

А вони не знають, що ж їм робити, ніби безпорадні сліпі кошенята.

Колін сміт ненавидів відчуття безпорадності. Тому вирішив зробити те єдине, що повертало йому відчуття контролю над своїм життям. Колін вирішив розпочати розслідування.

Як би важко це не було, але Колін вирішив вести його так, ніби Джулія Вокер була жертвою, а не підозрюваною. А, отже, для початку, варто було відшукати тих покидьків, що вдерлися вночі в її орендований будиночок, влаштували т стрілянину,Ю а потім спалили оселю. В Коліна не було нічого, окрім сліду на бережку струмка.

Чіткого сліду черевика сорок сьомого розділу, відшитого у взуттєвому ательє “Крістал”.

***

Колись давно Джейк Крістал зіткнувся з проблемою. Він не міг придбати собі взуття, оскільки природа нагородила його величезною стопою, але поскупилася на платоспроможність. Тому Джейк Крістал навчився шити взуття, та так вправно і досконало, що й сам не зчувся, як вже перерізав стрічку на вході власного ательє. Першого з багатьох.

Вже за десять років мережа ательє “Крістал” була поширена по всій Північній Дакоті, а на Джейка Крістала працювали сотні талановитих чоботарів. Мережа відшивала кілька сотень тисяч пар взуття великого розміру по індивідуальним замірам у рік, а черга була розписана на кілька місяців.

Тому відслідкувати, хто саме замовляв у “Крістал” черевики, що лишили слід на березі струмка коло Качиного Озера у ніч, коли стіляли в Джулію Вокер, було цілком можливо. І Колін Сміт чекав на своєму балконі настання робочого дня, аби почати дзвонити в усі ательє, номери яких він виписував цілісіньку ніч.

Думку про те, що Джим Брок впорався би із цим завданням за годину, чи й менше, Колін старанно відганяв…

***

На іншому кінці міста, в одному з провулків Сьомої Авеню, до світанку не спав іще один детектив…

Джексон Малкольм сидів у кріслі на терасі, що виходила на задній двір його затишного маленького будиночку, і намагався розкласти по полицях те, що почув минулого вечора від Джулії Вокер. Почуте вкладатися відмовлялося, хоч як детектив не намагався припасувати один факт до іншого. але лишалося дещо, що вислизало від нього, плутаючи усі карти. Мотив…

— Я ніколи не чула від свекра, що в нього є якісь проблеми, — так почала свою розповідь Джулі, міцно охопивши чашку з чаєм. — Він завжди був таким життєрадісним, таким врівноваженим… Скліьки його знаю, він нічого не боявся. Але в той вечір на яхті, коли йому хтось подзвонив, він в одну мить змінився. Наказав прибавити хід, ніби ми втікали від когось, викликав Кріса в кают-компанію і про щось там спілкувався з ним і капітаном. Мене вони не покликали, старпом відвів мене у каюту, тому я не знаю, про що вони спілкувалися. — Джулі посміхнулася, ніби перепрошуючи за те, що не може дати відповідь на питання, яке Малкольм не висловив. — Я підозрюю, що якби я зробила, що хотіла, якби вийшла з каюти і підслухала, про що ж вони там шепотілися, зараз було би простіше знайти тих покидьків, але… Я лишилася всередині аж до моменту, коли Кріс забіг до каюти з рятувальним жилетом в руках, натягнув його на мене, забрав із сейфа усі коштовності, що були, і потягнув мене на палубу.

— Він щось пояснив? — Малкольм не зводив із молодої жінки очей, намагаючись відшукати хоч найдрібнішу печать брехні на її засмученом уобличчі. — Чому він так поводився?

Джулі похитала головою, дивлячись в чашку з чаєм, ніби там, у відображенні, могла побачити минуле.

— Він сказав, що все пояснить потім, коли ми досягнемо берега. Все було так швидко, на палубі вже спускали рятувальну шлюпку, Лайонел звідкись тягнув канітстру бензину, а Кріс… — вона зі свистом втягла повітря в легені, ніби її накрив біль. — Він дивився на батька, ніби прощався із ним… Джек, вони знали, що смерть близько, і Лайонел… Він намагався врятувати Кріса… Я… Тепер я це точно знаю…

— Що було далі? — тихо запитав Малкольм.

— Нас із Крісом посадили в рятувальний човник. Він був з мотором, знаєш, такі човники, де мотор висить ззаду, наполовину у воді? Оце такий… Кріс дав мені мішечок, в який висипав із сейфу коштовності, а сам направив човник у бік берега… Хоча мені здавалося, що берега більше не існує…

Вона замовкла на мить, намагаючись вирівняти дихання, в якому чулися ридання. Її темні очі блищали від непролитих сліз, а губи тремтіли. Та Джулі зібралася з силами, і продовжила свою розповідь.

— Ми віддалялися дуже швидко. Кріс все повторював, що я мушу тримати мішечок, бо в ньому ще лежать сірники, а ми повинні спалити човн, коли опинимось на березі. Він казав, що нам треба буде загубитися, аби ніхто нас не знайшов, а коли я запропонувала поїхати до моїх, у Гарві, він засміявся, і сказав, що там шукатимуть у першу чергу, і нам не можна наражати на небезпеку моїх рідних, — Джулі поглянула на Малкольма з виразом безмежного болю і ще більшої гордості за чоловіка, якого кохала. — Знаєш, що він сказав мені, Джеку? Він сказав, що якби знав подробиці, то ніколи би не підійшов до мене, щоби не наражати на небезпеку мене саму. Він був таким… — її голос зірвався, а з очей полилися сльози. — І вони вбили його. Просто в човні, розумієш? Я навіть не знаю, звідки прилетіла куля, і як вони відшукали нас серед хвиль… Але ось він сидить навпроти мене, дивиться, ніби я — найбільший скарб його життя. А вже за мить він падає у воду, а морем розноситься звук пострілу… в нього навіть могили немає, Джек… Я не можу прийти на його могилу, аби оплакати його… Він упав у воду, а я просто дивилася на те місце, де він сидів…