Розділ 19. Зникнення Попелюшки

То була прекрасна історія кохання, про яке знімають фільми або пишуть книжки. Історія, від якої плачуть жінки, потайки мріючи опинитися на місці героїні, що йде під вінець в ніжній сукні з мережива та шовку, під руку з чоловіком, що кинув до її ніг цілий світ, статок і власне гаряче серце.

Вона була майже неможливою в реальному житті, ця історія кохання простої дівчинки з Північної Дакоти і молодого спадкоємця мільонера з Каліфорнії. Вони не мали би зустрітися, донька автомеханіка з Гарві, чия багатодітна сім’я ледь зводила кінці з кінцями, та єдиний син мільйонера з Сан-Франциско, та доля звела їх в Стенфорді, безкоштовне навчання в якому Джулія Девіс виграла по закінченню школи в рідному містечку в благодійній організації, що допомагала талановитим учням із бідних родин.

Джулія відправилася до Пало-Альто вивчати медицину. Цей шанс на краще майбутнє дівчина не збиралася марнувати, аби вивчати науки, які не гарантували би їй високих статків у майбутньому. Але навіть у найсміливіших мріях дівчинка з бідної родини і уявити не могла, що в стінах престижного університету зустріне свою долю.

Крістофер Вокер приїхав в Стенфорд, аби підготуватися до моменту, коли в його руки буде передано бізнес батька, Лайонела Вокера, дбайливо примножений роками наполегливої праці і беззаперечного чуття бізнесммена. Лайонел Вокер, власник успішної туристичної компанії, філіали якої відкривалися по всьому світу, а власний флот круїзних лайнерів нараховував з десяток одиниць, також доклався до того, аби Джулія опинилася в одному місці й часі з його сином. Саме Лайонел Вокер, класичний мілліонер-філантроп, був співзасновником благодійної організації, що оплатила Джулії Девіс навчання в найпрестижнішому з університетів США.

Усі навколо казали, що це було провидіння. Справжнє диво, що звело двох людей з різних світів, в одній точці на карті, в момент, коли їхні серця були відкриті коханню. І воно увійшло в їхнє життя, поєднавши цих двох, таких несхожих між собою, людей в єдине ціле.

Історія їхнього кохання була швидкою, гармонійною і прекрасною. Пристрасть, що спалахнула між ними, на диво, ні в кого не викликала сумнівів, навіть в журналістів світської хроніки, що невпинно стежили за багатим красенем-студентом, мало не поселившись на кампусі Стенфорду в імпровізованому наметовому містечку.

Це було схоже на казку, що раптом стала реальністю. Джулію називали Попелюшкою з Гарві і улюбленицею долі. Побачення після лекцій, вечері в романтичних місцях. Кріс зробив коханій пропозицію посеред Венеції, куди вони полетіли після чотирьох років стосунків, коли обидва успішно завершили навчання, отримавши звання бакалаврів. Молоді, красиві, успішні і безмежно закохані одне в одного. Їхнє весілля стало сенсацією, фото нареченої в сукні від Віри вонг облетіло увесь світ. Наречений в смокінгу від Карла Лаґерфельда не зводив очей зі своєї вже дружини. І поряд — гордий і щасливий батько, Лайонел Вокер, що непомітно змахував сльозу, спостерігаючи щастя сина.

“Єдине, про що я шкодую, це той сумний факт, що моя кохана Марія, матір Кріса, не дожила до цього дня” — так прокоментував мільйонер весілля сина і Джулії Девіс.

А потім потекли будні молодого подружжя. Кріс осипав кохану коштовностями, носив на руках в нечисленних інтерв’ю зазначав, що пишається дружиною, яка вирішила працювати за фахом, а не вести безтурботне життя дружини мільйонера. Лайонел Вокер називав невістку донечкою і теж схвально озивався про її здібності. Два роки суцільного щастя, яке змушувало повірити в справжнє кохання.

А потім був круїз на яхті вздовж узбережжя Каліфорнії у бік Монтерей Бей. Але до Санта-Круз яхта так і не допливла. Її уламки знайшли затопленими неподалік Девенпорту, а екіпаж і трьоє пасажирів вважалися зниклими безвісти.

І ось, два роки потому, одна з них, Попелюшка з Гарві, Джулія Вокер, стояла на кухні детектива Джексона Малкольма, в будинку поряд з Сьомою Авеню, і з її погляду було зрозуміло: вона знає, що він знає, хто вона насправді.

***

— Я думав, тобі років двадцять, — з зусиллям розтиснув зведені щелепи Малкольм. — Не двадцять шість.

— Майже двадцять сім, за десять днів в мене день народження, — її голос звучав напружено і трішки налякано. — Втім, ти знаєш і так…

Малкольм кивнув і на дерев’яних ногах увійшов у свій дім, що раптом став чужим і не гостинним. Джулія спостерігала за тим, як він пересувається кухнею, відсторонено дістає з холодильника воду, як вдає, що його руки не тремтять від ледь стримуваних емоцій. Вона мовчала, даючи детективові час, аби прийняти ці нові правила гри. Або ж давала час собі.

— Джеку, я… Я боялася розповідати тобі, я… просто боялася…

— Чого саме, Джуліє? — він повернувся до неї обличчям, сперся стегном на стіл і втупив в молоду жінку важкий погляд сіро-блакитних очей, в якому не читалося нічого, абсолютно нічого. — Що саме тебе так лякало?

— Будь ласка! — вона ступила крок ближче до нього, та завмерла, вагаючись, чи варто йти ближче. — Джулі. Називай мене так, це ж моє ім’я… Так мене називав батько…

— О, ні, тільки не треба вішати на мене роль турботливого татуся! — зі злістю, природи якої не зрозуміли ні вона, ні він сам, прошипів Малкольм. — Ти мені не донька, ти мені ніхто! І це ніхто мені бреше, в моєму ж власному домі!

— Я можу піти геть! — вона випростала спину, хоча було помітно, що їй боляче. — Чи мене затримано, детективе?

— Що? Боже, ні… — Малкольм відставив склянку з водою убік і послабив вузол краватки. — Я про те, що ти брешеш мені, Джулі…

— Я не брехала тобі, — вона все ж підійшла ближче, зазираючи в очі знизу угору. — Джек, я не сказала тобі, хто я, але я тобі не брехала. Навіть моє прізвище — Девіс — воно справжнє. Його я носила до шлюбу і, напевно, носитиму й далі… Якщо, звісно, ті, хто вбив мого чоловіка і мого свекра, не знайдуть мене знову…