Розділ 18. Хто ти, Джулі Девіс?

Детектив Джексон Малкольм жив у північній частині Гранд-Форксу, неподалік від парку імені Річарда Веста і міської адміністрації, в одному з затишних зелених провулочків, що відходили від Сьомої Авеню і закінчувалися поворотним кільцем. Чисті доріжки, зелені газончики, які виходять просто до дороги, невеликі дворики, що розбігаються від центру, ніби промені від джерела світла, охайні будиночки з гаражами. І мінімум сусідів, з якими Малкольм обмінювався привітаннями вранці і побажаннями гарного вечора, коли приїздив з роботи.

У їхньому провулку не було дітей. Звісно, колись вони були, але вже виросли і поїхали геть, ніби пташенята, що вилетіли з гнізда у вільний, самостійний політ. Часом вони поверталися до рідних домівок, зрідка: свята, дні народження, просто навідати батьків. Але це бувало нечасто, і в більшу частину часу провулочок лишався тихим і спокійним місцем, сповненим респектабельності і розміреного темпу життя. Барбекю у вихідні, чемні вітання, маленькі розмови ні про що. І тиша, яку порушували тільки звуки моторів авто, що приїздили до котрогось із восьми будиночків, або ж просто їхали Сьомою Авеню. Нечасто, але достатньо, аби люди, що жили в цьому затишному куточку міста, не забували, що зовсім поруч вирує життя.

Малкольм пам’ятав і інші часи. Колись тут лунав дитячий сміх, а швидкість авто потрібно було скидати до першої передачі, аби випадково не переїхати чийсь самокат чи скейт. Десятки дітей, що збиралися у вихідні то в одних сусідів, то в інших. Плюскіт і вереск з басейнів, дитячий регіт і крики щастя з задніх дворів його сусідів, аромати сосисок і маршмеллоу, що підсмажували вечорами. Кіно під відкритим небом і натовпи підлітків, які порушували тишу провулку.

І тільки в його домі владарювала мовчазна гармонія самотності…   І це влаштовувало його, цілком влаштовувало. Завжди. Але не літом. Літо Малкольм ненавидів.

             І справа була не в тому, що влітку в Північній Дакоті більшість часу стоїть пекельна спека, ніби природа відіграється за холодні зимові місяці, розжарюючи стовпчик термометра до стабільних плюс сорока градусів за Цельсієм, що по Фаренгейту складало сто і вище. І навіть не в тому, що Малкольм не любив спеку, як явище, і волів би на цей спекотний час переселятися кудись на Аляску.

Справа в тому, що Малкольм не любив літо через самотність. Він ніколи не зізнавався в цьому, і мало хто, навіть серед найближчих йому людей, здогадувався, та детективу Малкольму часом було самотньо. І це дивне гнітюче відчуття, з яким він боровся, ніби з найлютішим ворогом, особливо загострювалося саме влітку.

Можливо, причиною цьому загостренню було те, що літо вважалося традиційним сезоном відпусток, або ж причина була в теплих сонячних днинах, коли усі, абсолютно усі, виносили за стіни своїх домівок власне сімейне щастя, прогулюючись парками чи обідаючи на літніх терасах кафе цілими родинами. Можливо, хоча ця теорія не подобалася самому Малкольму, свою роль відігравало те, що природа, оживаючи навесні, до літа штовхала усе живе в обійми почуттів, а Малкольм, як би не відхрещувався, все ж був такою частиною природи, як і будь що живе на цій планеті. І впливу матінки-Землі зазнавав незгірш за будь кого іншого.

Звісно, Малкольм заперечував будь який вплив на себе. Джексон Малкольм вище і сильніше за будь які інстинкти! Він просто не любить літо, тому що… не любить спеку. Цей аргумент він озвучував щоразу, коли в нього запитували, чому він так не любить літо.

Але спеку детектив любив. Любив відчуття гарячих променів на шкірі, любив подих свіжого вітру, що охолоджував обличчя. І запахи.. ВІн обожнював аромати літа, посилені спекою. Квіти, трава, особливий аромат дерев, зігрітих літнім сонечком. Та й квіти Малкольм теж любив, але ніколи, навіть під страхом смерті, не зізнався би в тому.

***

Джулі Девіс була чи не першою людиною “з роботи”, яку Джексон Малкольм привів у свій дім.

В нього бував Колін, кілька разів на вечерю були запрошені Ерін з чоловіком. Директор Джеремі Браун також відвідував Малкольма на дружні посиденьки з пивом під бейсбол. Але “робота” завжди лишалася за дверима його дому, а то й далі, на повороті з Сьомої Авеню. Малкольм не ніс роботу під затінок дерев в його саду, в кімнати його будиночку з двома спальнями, в якому не було місця ні жінці, ні дітям, ні навіть собаці.

Вона увійшла в його оселю, як Джулі Девіс, дівчина з Качиного Озера, яку підстрелив невідомий в тому будиночку, що вона орендувала в Черепашачих Горах. Підстрелив, а потім спалив дерев’яну хижку з терасою, аби замести сліди. Вона була його гостею, на яку поширювався захист детектива Джексона Малкольма, його турбота і його гостинність.

Вони приїхали сюди увечері, після того, як Джулі оглянув лікар, виписав їй інше знеболювальне і наказав відлежатися декілька днів. Малкольм відкрив перед нею двері свого дому, поселив у гостьовій кімнаті, що виходила вікнами на задній двір, і запевнив, що вона може жити тут, скільки їй заманеться.

Недовга ніяковість від ситуації загалом змінилася на ранок цілком дружнім спілкуванням на кухні, де Джулі вирішила погосподарювати. “Якось потрібно віддячити тобі за турботу” — так вона сказала, поправляючи його футболку, завелику для її тендітної фігури.

Вона зварила каву і навіть приготувала панкейки — найсмачніші з тих, що він куштував. Це було так незвично для нього, просто ранок, просто жінка на його кухні, яка готує йому сніданок. Ні, в його житті були жінки, багато жінок. Деякі з них готували йому сніданок чи вечерю. одна чи дві навіть робили це на його кухні…

Для деяких він вдягав фартук і варив каву чи смажив стейк. З кимось ходив в ресторани, с кимось — смажив барбекю чи готував на кухні удвох. Дехто лишався до ранку, а хтось — не на один день…

Було немало різного. Але жодна, жодна з них не зуміла відшукати в його серці струну, яка забриніла так життєствердно лише від одного погляду на дівчину на його кухні, в його футболці, біля його плити, що готує йому панкейки…