Розділ 16. Джулі Девіс

— Я не знаю, хто вони, але вони знали мене, — Джулі сиділа перед барною стійкою між Коліном і Малкольмом, пила свою каву з молоком і повільно жувала чизбургер з картоплею фрі і гострим кетчупом. — Той перший, такий високий, що біг за мною — він сказав мені: “Ну, привіт, Джулі Девіс, ось ми і зустрілися”. Я ледь не вмерла там же на місці!

— Дивина, та й годі! — Колін примружив очі і спробував упіймати погляд боса, прикутий до дівчини. — Тобто двоє незнайомих вам чоловіків вриваються в будиночок, який ви орендували, влаштовують стрілянину… І при цьому знають ваше ім’я… Дивно, дивно…

— І все це одразу після того, як Джек витягнув з води оті коштовності! — кивнула дівчина і закинула до рота черговий шматок картоплі. — Я не знаю, якби не Джек…

— Так, добре, що поряд був Джек! — з невимовним сарказмом в голосі погодився Колін і, не приховуючи недовіри, звернувся до Малкольма. — Босе, можна тебе на два слова?

Вони вийшли надвір. Сонце вже піднялося високо вгору, освітлюючи безкрайню рівнину навколо. Дорога прямою стрілою розкреслила її навпіл. Зовсім неподалік котила свої води велична Міссурі, що несла свої води на побачення з Міссісіпі далеко на сході, збираючи в своє русло воду з тисячі струмків і річок свого величезного родючого басейну. Навколо безроздільно владарювала тиша і спокій, і здавалося, що великі міста, людська цивілізація, технічний прогрес — усе це лиш сон матінки-природи, що було навіяно туманами Єллоустоуна чи хмарами, які вчепилися за верхівку гори Джеферсона. І навіть авто перед самотнім баром “Еллі” — лиш марево, фантом, що розвіється, лиш повіє вітер.

— Босе, ти їй віриш? — скепсис в голосі Коліна був ядучим і злим. — Це ж маячня просто! Її історія просто маячня, і ти не можеш цього не знати!

— Коліне, я не знаю, — незвичні інтонації в голосі детектива змусили його помічника на мить відступитися. — Ти правий, це дійсно звучить дивно… Але з нас двох на озері постраждала лише вона… І ти сам казав, що, можливо, та стрілянина почалася не через скриньку, а через Джулі…

— Хто ти, і куди подів мого боса? — спробував було пожартувати Колін, але погляд Малкольма відбив бажання гуморити в один момент. — Гараз. Добре. припустімо, що вона говорить правду. І вона дійсно не знає, чому і хто на неї напав. І що, це дає пояснення, навіщо вона втекла з лікарні з діркою в животі? Попутно, викравши телефон і… І, до речі, на чому вона сюди приїхала і кого чекала? І, можливо, чекає й надалі?

Малкольм зітхнув. В словах його помічника була залізна логіка, яку він визнавав. Але якась частина його самого пручалася їй, шукала інший шлях. Нутро, інтуїція, якими він славився серед колег, мовчали, ніби в глибокій комі. А думки плуталися в версіях того, що відбулося. Детектив Малкольм намагався упіймати хоч одну думку за хвіст, та це було неймовірно важко.

— Хай там як, нам слід забрати її в місто. Правильно? — врешті Малкольм відвів погляд від дороги на Брістоу і перевів на Коліна. — Їй треба в лікарню. Хто знає, як її нічні походеньки по Боттіно вплинули на рану? Я не лікар, але бігати містом через добу після поранення — так собі ідея…

— Ну, Ерін після кесарського розтину на другий день потихеньку вставала, — промовив Колін, пригадуючи, як уперше побачив новонароджену доньку колеги і її саму, — А то теж операція…

— Потихеньку вставати, Коліне, ключове слово “потихеньку”. А не бігати пішки пару миль… — Малкольм цілком дружньо штурхнув помічника ліктем. — але ти молодець. Зараз запитаємо, як Джулі сюди дісталася. І кого чекала теж спитаємо…

Вони повернулися в бар, де Джулі і місіс Тайлер жваво обговорювали якусь книжку, яку, як виявилося, обидві читали нещодавно. Малкольм уважно приглянувся до дівчини, що невпевнено спиралася на спинку високого барного стільця, притискаючи лікоть до живота.

— Як ти дісталася сюди? — тихо запитав він, повертаючись на свій стілець.

Еллі Тайлер, що в свої дев’яносто бачила чимало, а розуміла іще більше, чуйно вловила момент, коли краще відійти вбік. Та й Колін, спостерігаючи за розмовою боса і дівчини збоку, покликав барменку до себе з приводу повторного замовлення.

Лишившись удвох із детективом, Джулі раптом зашарілася, опустила погляд униз. Її голос трішки тремтів, коли вона відповіла:

— На авто. В мене авто є, воно біля готелю “Чотири сезони” було… Ну, в Боттіно… Слухай, мені так соромно, що довелося вкрасти телефон. Я б хотіла вибачитися перед тією медсестрою… Коротше, я подзвонила хлопцеві, який в готелі працює, і він пригнав мені машину. А потім я сюди поїхала… Машина біля гостьового будиночку, за домом Еллі…

— Чому сюди? — посміхнувся Малкольм. — Я до того, як ми почали тебе шукати, про Монові і не чув, якщо чесно…

— Коли я взяла телефон медсестри, то в неї був відкритий Інстаграм, і там в стрічці промайнула новина… — Джулі махнула рукою. — Пост якогось друга чи щось таке… З репостом новини про ювілей Еллі Тайлер. І я подумала, що це класне місце, аби загубитися… Якщо я не чула про Монові — мало хто чув про Монові.

— А кому ти дзвонила в Абердин? — раптом запитав детектив.

Джулі здригнулася, поглянула зляканим поглядом на Малкольма. а потім розсміялася…

— Я… Вибач, просто на мить я подумала: “Звідки він знає? Він що, стежить за мною?” — а потім зрозуміла, що так, ти ж відстежив, напевно, номер… — Джулі торкнулася Малкольмової руки. — Вибач, я зранку випила знеболювальне, і, схоже, перевищила дозу… Якісь дивні реакції… Абердин. В мене там є знайомий, він працює в лікарні. Працював, вже звільнився чи перевівся… Хотіла попросити допомогти, але ж він не працює більше там, тож не зміг би влаштувати мені огляд у лікарів. Та й в цілому він мудак, якщо чесно, — Джулі ображено зітхнула, — Знаєш, про що запитав найперше? Що йому від мене за це буде! Ну, ти розумієш, натякнув на якусь… послугу… чорт, схоже, ліків дійсно було забагато…

— Темніє в очах? — знервовано запитав Малкольм, схилившись ближче до неї.