Розділ 15. Загубитися у Монові

Монові — маленьке поселення на дорозі номер 281, потрапило у Книгу рекордів Гіннеса, як найменше місто Сполучених Штатів Америки. Засноване в 1902 році, Монові було простим селищем із поштою, магазином і кількома будинками. Впродовж кількох десятиліть село розвивалося, і в тридцятих роках минулого століття там проживало аж сто тридцять осіб. Але з кожним роком кількість містян зменшувалася, аж доки перепис населення двотисячного року не зафіксував лише двох жильців міста.

Монові лишався містом, зі своєю окремою виборчою дільницею, мером, баром, поштою та міську залу, що слугувала громадським центром. А ще в Монові була бібліотека, громадська бібліотека, в якій зберігалося майже п’ять тисяч книг, які лишилися після смерті чоловіка тепер вже єдиної жительки міста Еллі Тайлер*.

Крихітний Монові приваблював туристів. Місто, що жило в своїй єдиній громадянці, продовжувалол процвітати. Бар, що працював понад пів століття, збирав у своїй залі путівників, робітників навколишніх сіл, туристів, що їхали в Небраску саме для того, аби скуштувати бургер за три п’ятдесят і пиво за два бакси, а також аби на власні очі побачити жінку, що уособлює собою місто Монові.

Детектив Джексон Малкольм був ні першим, ні другим, ні третім варіантом. Він спинив запилюжений “Ель Каміно” перед баром “Еллі” і потрусив за плече Коліна Сміта, що придрімав у дорозі.

— Підйом, ковбою!

— Діліжанс прибув до місця призначення? — сонно буркнув Колін і потер заспані очі. — Босе, ти просто робот якийсь… Я просто з ніг валюся…

— Не ний, ковбою, — гмикнв дететкив, вийшов з авто і з насолодою втягнув повітря в легені. — До речі, на діліжансах ковбої не їздили. Це було щось типу рейсового автобусу. а ще — поштовим транспортом…

— Боже, тільки давай без лекцій! — простогнав Колін, розминаючи ноги, що затекли від довгого сидіння в авто. — Кава… мені потрібна кава. Багато кави!

— О, це ви вдало спинилися на дорозі! — пролунав бадьорий голос, і на порозі невеличкого будиночку, пофарбованого в білосніжний колір, з’явилася невисока старенька пані з короткою стрижкою і бадьорим вогником в очах. — Найкраща кава в Монові!ть Власне — єдина кава в монові, а це автоматично робить її найкращою, — вона засміялася і легкою ходою прослідувала від ґанку власного дому до дверей бару. — Прошу, джентльмени!

Всередині було тихо. Невелика зала бару, стійка, що тягнулася від стіни до стіни, а за нею — акуратні ряди алкоголю на будь який смак. Столики зі стільцями на них, терпляче чекали гостей. З кухні за стійкою тягнуло ароматами, від яких рот заповнила слина. І заманливо і спокусливо булькала кавоварка.

— Вітаю вас у барі “Еллі”, — життєрадісно привітала їх господиня, — Яка доля занесла Північну Дакоту в наші краї? Ви, вже вибачте, не схожі на туристів, які хочуть бургер за три долари п’ятдесят центів.

— А на детективів, які все ж дуже хочуть бургер по ціні, як пів століття тому, схожі? — розплився в чарівливій посмішці Колін і видерся на високий стілець перед барною стійкою.

— На детективів таки схожі, — хитро примружилася місіс Тайлер. — не дуже голодних детективів. Бургер з беконом? — колін кивнув і Еллі Тайлер перевела погляд на Малкольма.

— Чикенбургер, мем. Якщо можна — із сиром.

— Будь які витребеньки, сер! Ви платите — я готую, — посміхнулася місіс Тайлер і все тим самим легким кроком пішла на кухню. — А каву чорну і без цукру, вірно? — крикнула вона звідти.

— Саме так, мем! — озвався Малкольм.

— Босе, а їй точно дев’яносто? — пошепки запитав Колін. — Така жвава старенька…

— Вона — це місто, — зітхнув Малкольм. — вона живе заради нього, а місто живе у ній. Звісно, що вона лишатиметься жвавою ще довгі роки.

— Сумно це, — і собі зітхнув Колін. — Але… Знаєш? В цьому є щось таке життєствердне. Я… Не знаю, подумати треба…

— Лишайтесь тут, якраз подумаєте, — з приязною посмішкою випливла з дверей кухні місіс Тайлер. — Тут гарно думається.

— А у вас і готель є? — примружився Малкольм.

— Ну, не те, щоби готель… Гостьовий будиночок. Він, правда, поки що зайнятий, але гостя зібралася поїхати увечері…

— Гостя? — зробив стійку Малкольм. — Випадково, не дівчина років двадцяти, з темним коротким волоссям? Ось такого десь зросту? — він підняв руку на висоті футів у п’ять над підлогою.

— Шукаєте дівчину, детективе? — посміхнулася Еллі Тайлер. — Ну, це правильно… Дівчина потрібна чоловікові, аби відчути повноту життя… Так казав мій покійний чоловік, мир його праху… Гостює в мене дівчина років двадцяти. і волосся в неї темне і не надто довге… Приїхала учора, була вражена цінами… — місіс Тайлер хихикнула. — Лишилася на ніч, сказала, що чекає дроуга. Випадково, не вас, детективе?

— Можливо, що й мене, — не став заперечувати Малкольм. — а покажете, де її знайти?

— У себе за спиною, — посміхнулася місіс Тайлер. — Доброго ранку, моя любонько! Дивись, хто шукав тебе і, схоже, знайшов.

При цих словах Еллі Тайлер, Колін і Малкольм синхронно обернулися

 до дверей. Колін з цікавістю, а от детектив… Він здригнувся, коли упізнав свою сусідку по Качиному Озеру, яка стояла в прорізі дверей і дивилася на нього, лише на нього, дивним поглядом, в якому в рівних пропорціях змішувалися переляк і здивування.

— Джек? — не вірячи очам, запитала вона. — Це… ти?

Малкольм, не звертаючи увагу на помічника, встав зі стільця і зробив кілька кроків до дівчини, що стояла непорушно, а на обличчі відбивалася внутрішня боротьба: втікати чи лишатися? — і рішення не було. Малкольм вирішив за неї, підійшов ближче, взяв за руку.

— Не треба було втікати з лікарні, — м’яко промовив він. — Це шкідливо, могло закінчитися погано. Рана могла відкритися…

— Вибору особливого не було, — майже пошепки відповіла вона, не забираючи руку. — Довелося… Отак…

— А чому мені не подзвонила? — запитав Малкольм і сам же відповів на своє питання. — Точно… В тебе не було мого номеру…