Розділ 13. Минуле повертається невчасно

Еріка Мур ніколи не любила психологів. Вони здавалися їй огидними падальниками, що порпалися в людських душах і серцях, не скільки заради допомоги, як для власної збочної втіхи. Витягали назовні усе те, що роками там таїлося за сімома і ще сімома сотнями замків, первертали догори дригом і тицяли все це просто під самісінькій ніс людині. і це все — за її власні, чималенькі гроші.

Еріка звала психологів дияволовими могильщиками і краще погодилась би без наркозу витягнути із себе власними ж руками шмат розпеченого заліза, аніж провести сеанс у психолога. Усі професійні тести на придатність у вузькопрофільних спеціалістів вона завжди проходила останньою з департаменту, попередньо вигадавши із десяток нових відмовок. А після розмови, в якій їй і не особливо діставалося, вона спішила в бар — втопити стресс у текілі.

“Світ був би кращим без павуків, кліщів і психологів” — так вона говорила, маскуючи сміхом власну фобію. Салютувала келихом і на увесь наступний рік забувала про кабінет штатного психолога, як про страшний сон.

На цій нелюбові до знавців душ людських вона й зійшлася характером із детективом Джексоном Малкольмом. На цій нелюбові та на підставі того, що детективові було наказано навчити молоду дівчину усім премудростям детективної роботи. Молода перспективна випускниця Арканзаської поліцейської академії і прибула в гранд-Форкс саме для роботи з протидії розповсюдження наркотиків. Але втрапила в око Джеремі Брауну, тодішньому другому заступнику директора, який чомусь вирішив, що ця тендітна дівчина буде просто чудесним детективом. І одразу ж покарав її стажуванням у Малкольма.

То були дуже довгі три роки, але, врешті, Еріка Мур отримала свій значок та підвищення, переїхала в Бісмарк. З часом її слід загубився на просторах США…

І ось вона знову тут, в Гранд-Форксі. В департатменті поліції, з якого й почався її кар’єрний шлях. З дипломом психолога в кишені. І з жахливими флешбеками, які прокинулися в момент зустрічі з людиною, яка навчила її всьому, що вона вміє, як дететкив.

***

— Що Еріка, трясця її матері, Мур робить в моєму департаменті поліції? — замість привітання, гримнув на увесь кабінет директора Джексон Малкольм.

— По-перше, Джексоне, привіт, — директор Браун підняв погляд від паперів, які він переглядав, і втомлено зітхнув. — А, по-друге, це мій департамент, якщо ти не забув. Директор тут я.

— Поки що! — огризнувся Малкольм і з розгону гепнувся на стілець біля столу директора. — Джеремі, що вона тут забула?

Директор Браун відкинувся на спинку крісла і, закотивши очі, закрив теку зі звітами, над якими працював. Він, не питаючи Малкольма, натиснув на кнопку селектора.

— Крісті, зроби мені кави, а детективу Малкольму…

— Кавви. Чорної. Без цукру. — втомлено потер перенісся детектив.

— Чорної кави без цукру, Крісті, — закінчив директор. — І печиво. Горіхове будеш? — Малкольм кивнув. — Принеси горіхового, гаразд?

— Добре, сер! — життєрадісний голос секретарки Джеремі Брауна був все таким же мелодійним, як і завжди.

Малкольм сприймав Крісті — Крістіну Еммертон-Вонг — як константу департаменту поліції Гранд-Форксу. Пані, що була секретаркою чотирьох директорів до Джеремі Брауна, і, здавалося, прослужить стільком же і після нього, скидалася на один із стовпів світобудови. Малкольм пам’ятав: щойно він прийшов працювати у департамент, як йому повідомили місцеву легенду. Спочатку була Крісті, а потім навколо неї утвоився департамент поліції. З її спокійного голосу, іронічного погляду і вміння змусити будь кого повірити в те, що справедливість обов’язково настане.

Крісті була константою, і ця константа вселяла спокій. Тому, щойно ця жінка незрозумілого віку переступила поріг кабінету, як усю злість детектива ніби вітром здуло.

— Дякую, Кірсті. — всміхнувся він, забираючи з таці свою чашку кави. — Зізнайся, ти дістала її з якогось паралельного виміру?

— Я ввімкнула кавоварку, ледве тій пафосний “Ель Каміно” завернув на парковку, — м’яко засміялася Крісті. — все, хлопчики, пліткуйте, а я усім говоритиму, що вас викрали іншопланетяни!

— Я тому й необдружений, що Крісті вже мільйон років заміжня, — гмикнув директор Браун.

— Не заговорюй мені зуби, — буркнув Малкольм. — Еріка Мур. Що вона тут робить?

— Ти пов’язав Цирульника, Джеку, — просто і спокійно промовив директор Браун. — Вона має право бути тут, тепер має.

— Її не було на суді, — відмітив детектив, приміряючись до печива, яке принесла Крісті. — Я би помітив її…

— Вона закривала справи в Мічігані. І тепер повернулася сюди.

— Надовго? — похмуро запитав Малкольм.

— Схоже, що назавжди, — посміхнувся директор. — Та ти зблід, друже?

— Казала мені мама: “ходи щонеділі до церкви, синку” — а я не ходив… — задумливо протягнув Малкольм. — Це мені за те, що не слухав маму, а тепер вже пізно… — Все буде добре, Джеку, — розреготався директор.

— Але серйозно? Психолог? Вона? — раптом і собі засміявся Малкольм. — Шляхи Господні незбагненні!

— Що є — те є! — пирхнув директор. — Ну, коли ми вже обговорили міс Мур… То, може, розкашеш мені, що там трапилося в тому Боттіно?