Розділ 12. Усі шляхи ведуть додому

— Є певні плюси в тому, що ми їдемо додому! — Колін Сміт розплився у посмішці, від якої в нього аж вилиці звело. — Джиммі не сам відгавкуватиметься від директора, а отже пошуки твоєї, босе, зниклої дівчини підуть швидше.

— Вона не моя зникла дівчина, — похмуро огризнувся Малкольм. — Вона просто зникла.

— Саме так, босе, я це й мав на увазі! — Колін швидко кивнув, намагаючись вгамувати свого роздратованого, ніби голодна росомаха, боса. — Ми знайдемо дівчину, і то дуже швидко. Врешті, наш департамент — це не оті три сонні мухи з Боттіно. Це ж Гранд-Форкс!

— Коліне, шефа Джексона тут немає, тож можеш припинити вдавати життєрадісного ідіота, — врешті, зітхнув, детектив і кинув на Сміта втомлений погляд поверх сонцезахисних окулярів. — До міста ще півтори години ходу, тому давай так. Ти можеш подрімати, тому що я одразу їду в управління. Втрачати час не можна, хто знає, чому вона зникла…

Колін навіть сперечатися не став, хоча за інших осбтавин обов’язково би спробував обуритися необхідністю після довгої дороги їхати на роботу. Але той факт, що бос не змінить авто, а під’їде до департаменту поліції Гранд-Форксу на своєму вінтажному “Ель Каміно”, трошки полегшив прийняття реальності, в якій Коліну Сміту необхідно працювати допізна, розшукуючи зниклу дівчину з ім’ям, яке майже гарантовано було вигадане нею. Тому що Колін точно знав одне: його розповіді про криваво-червоний “Шевроле” боса просто не повірять без доказів. А от коли пікап спиниться на парковці перед службовим входом…

— Босе, коли хочеш, то я можу повести авто, доки ти подрімаєш, — люб’язно запропонував Колін, але Малкольм зиркнув на нього з таким скепсисом в очах, що чоловік і без слів зрозумів. — Або не поведу, звісно…

— Звісно, — погодився Малкольм і піддав газу.

***

Між Боттіно і Гранд-Форксом пролягало кілька чудових швидкісних шосе. Двісті вісім миль по гладенькій, рівній, майже прямій дорозі “Ель Каміно”, що видавав сотню миль без напруги, подолав їх швидше, ніж Колін та Гугл-мепс передбачали. Тому в Гранд-Форкс вони повернулися задовго до кінця робочого дня.

На парковці перед департаментом поліції зібралося чимало авто. Окрім службових “Доджів” тут також були і машини співробітників. Усі їх Колін знав чудово, адже Гранд-Форкс, хоч і був одним з найбільших міст Північної Дакоти, все ж був містом не надто великим, з населенням чисельністю менше шістдесяти тисяч осіб. Тут усі знали усіх, нехай навіть через треті, четверті, а то й п’яті руки. Тим більше, було дивно не знати поіменно усіх поліціянтів, коли працюєш із ним роками.

Але одне авто не було Колінові знайомим. Яскраво жовтий “Камаро” сімдесятих років на номерах штату Мічіган, кидався в око в рівненькому рядочку сувроих темних “Доджів”, ніби соняшник в будяках.

— Дивись, босе, Бамблбі! — гиготнув він.

— Тобі дванадцять, синку? — процідив той і вклинив свій пікап поряд з “Камаро”.

— Не вистачає зеленої “Імпали”, і ми можемо подаватися на виставку “Перлини Дженерал Моторз”, — зітхнув з щирим захопленням Колін і вийшов назовні. — прямо на стенд “Легендарні моделі “Шевроле”

— Маякни мені, коли ти подорослішаєш, — зітхнув Малкольм і теж покинув салон.

На відміну від Коліна, який ледь втримався, аби не облапати “Камаро” з усіх боків, детектив дивився на авто, як на гранату у власній ванній.

— Це в нас гості в управлінні? — майже не звертаючи уваги на боса, запитав Колін.

— Набагато гірше, — буркнув Малкольм. — Ходімо, ще є час попрацювати.

— Отак? — Колін невиразно обвів руками свій та Малкольма скромний одяг, злегка потріпаний довгою дорогою та околицями Боттіно.

— Ти на прийом до британського короля зібрався, чи, може, попрацювати? — закотив очі детектив і широким кроком попрямував до будівлі департаменту поліції. — Давай, Коліне, слину пускатимеш потім. І на “Камаро”, і на “Ель Каміно”...

— Цікаво, чий це красунчик? — не вгавав Колін. — Явно не тієї новенької психологині, вона вже кілька днів тут, але я “Камаро” бачу вперше…

— Лише вчора увечері мені його перегнали, — глибокий жіночий голос із нотками легкої іронії і ледь стримуваного сміху пролунав так несподівано, що Колін аж смикнувся, закрутив головою у пошуках тієї, хто озвався до нього. — На вісім годин. Привіт.

Колін крутнувся вліво, розпливаючись в своїй фірмовій посмішці героя-коханця на полюванні.

— Міс Мур! — провуркотів він. — Не помітив вас. Ви у засідці?

Вона виступила уперед, відірвавшись від стіни, коло якої стояла. Іронічно посміхнулася ідеально окресленими губами в яскраво-червоній помаді, стрельнула очима, і простягнула для привітання тонку руку з короткими нігтями. Колін потиснув простягнуту йому руку, відмітивши, що ця мініатюрна жінка тисне долоню спокійно, міцно, але не сильно. Впевнене, типово чоловіче рукостискання прямою рукою, очі в очі, що зовсім не в’язалося з її образом елегантноїї леді на підборах і в елегантному костюмі насиченого бузкового кольору.

— Не розвішуй вуха, Коліне, — пролунав ледь помітно прохолодний голос Малкольма. — І не ведися на оці прийомчики. Була б вона в засідці, ти б її не помітив навіть тоді, коли вона тобі відгризала б голову.

— Джексоне, — Колінові здалося, що ім’я його боса міс Мур вимовила з якимись особливими інтонаціями.

— Еріко, — в унісон їй відповів детектив, зробивши крок уперед. — Давно не бачилися.

— Давненько, — вона розпливлася у посмішці, але руки Малкольму не простягнула. — Років п’ятнадцять, якщо не помиляюся?

— Щось таке… Не чекав тебе зустріти… тут.

— Але я тут, як бачиш, — вона відвела погляд. — Дивно. Майже нічого не змінилося…

— Тільки Джеремі тепер директор, — гмикнув Малкольм.

— А ти й досі ганяєш злочинців, — без осуду промовила вона.

— Має бути в житті хоч якась константа, чи не твої це слова? — не залишився в боргу детектив, криво всміхаючись кутиками губ.