Розділ 11. Між молотом і ковадлом

Стажер Джим Брок стражденним поглядом провів директора Брауна, який блукав темніший за хмару по усьому поліцейськом відділенню — департатменту, як сам директор пафосно уточнював — і намагався злитися із стіною, аби похмурий погляд директора випадково не спинився на ньому.

Директор щойно пів години спілкувався телефоном із детективом Малкольмом. Джим чув лише одну сторону діалогу, але вже з третьої хвилини зрозумів, що його бос знову забув, хто головний в Гранд-Форксі. Тому що директор Браун горлав у трубку так, ніби не був директором такої важливої і поважної установи, а був всього лиш Клаус Крикливий, власник “Ромбус Гайз”, який частенько ставав до роботи у власному ресторанчику, і в ті дні Джим намагався обідати у “Еліз Іві”. Бо хоч клаус і готував найсмачніші ребра в темному пиві, але від його крику вуха закручувалися в трубочку навіть у людей із порушеннями слуху.

Судячи із реплік директора, він був категорично не задоволений тим, що детектив Малкольм прагне брати участь у розслідуванні нападу на якусь там зниклу дівчину, яку йому, Джимові, слід відстежити за допомогою телефону медсестри, який гіпотетично ця дівчина вкрала з лікарні Святого Ендрю, що в Боттіно. Більше того, директорові Брауну вже хтось встиг поскаржитися і на Малкольма, і, навіть, на Коліна Сміта. Уявити, що хтось скаржиться на цього хлопця Джим просто не міг. Йому Колін подобався своєю приязністю і почуттям гумору, а ще тим, як тепло прийняв його в команду.

Але із пісні слів не викреслити. На двох найкращих людей, яких Джим знав, хтось поскаржився, зіпсувавши тим самим настрій директорові, а той, натомість, тепер псує настрій усім, хто не встиг втекти з відділку до того моменту, як налетів шторм сварок і директорського гніву.

— В тебе занадто контрастна сорочка, аби замаскуватися під фікус, за яким ти ховаєшся, — глибокий грудний жіночий голос прозвучав просто над Джимовим вухом, і хлопець підстрибнув на стільці, ледь не зваливши той самий фікус, про який зазначила власниця цього голосу.

За спиною стажера, спершись стегном, обтягнутим вузькою кораловою спідницею до коліна, стояла та сама Еріка Мур, про яку вже кілька днів шепотівся увесь департамент поліції. Джим бачив її лише мигцем, адже вони з Коліном тоді працювали над справою про замах на вбивство вчителя-зрадника і його коханки-бібліотекарки. Він не придивлявся до невисокої білявки з акуратною зачискою, що пройшла в кабінет директора Брауна, зосереждиний на пошуках авто на камерах спостереження. А потім вона не виходила зі свого кабінету, так, ніби знала, що усі шепочуться про неї, і цією своєю добровільною ізоляцією давала час, аби чутк і перешіптування самі по собі зійшли нанівець.

Джим не був втаємничений в усі подробиці, про які шепотівся офіс поліції Гранд-Форксу, тому встиг уявити щось таємниче й неймовірно жахливе відносно цієї жінки. Але зараз, зблизька, усі його фантазії розчинилися, ніби ранковий туман під променіми сонечка.

Тому що Еріка Мур була ким завгодно, але не “мегерою”, “злюкою” чи “ходячою катастрофою”, як її характеризували ті, хто переказував відлуння чуток звичайному стажерові, який пропрацював в департаменті менше, аніж пів року. Вона була…епічною.

Саме це визначення прийшло в голову Джима, щойно він підняв на неї трішки розгублений погляд. Хоча нічого дійсно “епічного” в її зовнішності не було. Невисока, навіть мініатюрна — футів п’ять і пара дюймів — жінка незрозумілого віку, Щось між “трохи за двадцять” і “сильно за тридцять”. Вік ніби відступив кудись убік і здав їй генетичний флеш-рояль у вигляді гладенької шкіри, правильних рис обличчя, підтягнутого тіла і розкішного платинового волосся, що м’яко виблискувало у світлі люмінесцентних ламп. Але її очі, глибокі і темні, ніби озера, натякали, що їхня власниця чимало побачила за життя, і усе побачене змінило її.

— Привіт, — якось по дурному посміхнувся їй Джим і сам же знітився від того, як прозвучало це привітання.

— Привіт, — відповіла вона, злегка посміхнувшись кутиками вуст, нафарбованих в яскраву червону помаду. — Я — Еріка. Еріка Мур. Директор не з ДЖексоном Малкольмом випадково розмовляв?

— А як ви здогадалися? — Джим спробував згадати, чи бачив її до того, як директор Браун відібрав у нього з рук телефон, ледве вчувши ім’я Джимового боса.

— Лише одна людина здатна довести Джеремі до такого стану, — в глибокому голосі почулися веселі нотки. — То що твій бос такого вчудив, що аж сам директор так горлопанить, Джиме? Ти ж Джим, вірно?

— Джим Брок, — згадавши правила етикету, відповів Джим і привстав зі стільця, — Вибачте, я не можу вам розповісти…

— Не біда, — посмішка осяяла обличчя Еріки Мур, та не зачепила очей, що стали холодними, ніби вода в Ред-Рівер у грудні. — Спитаю в директора. Джеремі! — вона підняла тонку тендітну руку, привертаючи увагу директора Брауна. — Можна тебе на хвилинку!

Джим спробував перетворитися на меблі, та було запізно. Директор Браун, роздуваючи ніздрі, грізно насувався на них.

— Директоре, — підкреслено ввічливо провуркотіла Еріка. — Дружній атмосфері у колективі не сприяють публічні покарання підлеглих, навіть якщо це просто словесна форма покарання. Що за крик? Тим більше, по телефону…

— Перепрошую, пані психолог, — директор розплився в акулячій посмішці, і Джиму захотілося кудись подалі від департаменту, можливо, навіть, на інший берег міста. — Твій давній знайомий знову вирішив, що він тут найрозумніший, найтрудолюбивіший і взагалі — велике самовпевнене цабе.

— Малкольм? Що на цей раз? — Еріка Мур, ігноруючи присутність Джима і ще кількох детективів, які старанно вдавали власну відсутність на робочому місці, сперлася стегном на стіл і склала руки на грудях. — Державний переворот? Тероризм? Зомбі-апокаліпсис?

— Зникла постраждала, зниклі коштовності, зниклі нападники, і до купи — зниклий телефон, — зітхнув дирктор. — Треба відстежити…

— Загалом, то нічого й нового, — кивнула жінка. — Телефон ось Джим відстежить. Чому так нервувати? Чи йому потрібен загін спецпризначенців і кілька танків?