Розділ 9. Сліди на піску

Боттіно — невелике містечко майже на самісінькому кордоні з Канадою, за дві сотні миль на північ від столиці штату Північна Дакота, міста Бісмарк. Незважаючи на чисельність — менше ніж три тисячі жителів — та крихітну площу, в Боттіно було усе для комфортного та безпечного життя в суворому північному краї біля підніжжя старої індіанської резервації-заповідника Черепашачі Гори. Лікарня Святого Ендрю, управління поліції, школа, дитячий садок і навіть коледж з доволі високим рейтингом. Музеї, готелі, ресторани, а ще непогана льодова арена, де у вихідні відпочивали діти жителів міста, та муніципальний басейн. Це було досить жваве провінційне містечко, в мальовничому куточку штату, сповнене особливого шарму, притаманного лише таким крихітним, віддаленим від шуму великих міст, містечкам.

Колін Сміт, який зі скепсисом в очах заселявся в невеличкий двозірковий готель, і сам не помітив, як цей шарм Боттіно огорнув його з ніжністю і турботою, заколисавши цинізм і черствість, притаманні молодому чоловікові, як він сам визнавав, по службі. Приємна чарівна пані, що показувала йому його номер, ненав’язливо і дуже привітно, розтопила його серце, не прикладаючи для цього ніяких зусиль. А коли вона нагадала про безкоштовний сніданок, та ще озвучила меню на завтра, Колін миттєво подобрішав. Тому до Малкольма спустився задоволений життям і атмосферою міста навколо нього, чоловік, зовсім не схожий на того, що в літаку хвилювався через злітно-посадкову смугу з торф’яним покриттям.

— Босе, я тепер розумію, чому саме Боттіно, — Колін розплився в посмішці. — Якщо тут готують так смачно, як описують їжу, я сюди переведуся, чесне слово. Я ледь слиною не вдавився, коли пані з готелю — вона сказала називати її просто Моллі — пообіцяла мені фірмовий омлет з овочами і найсоковитіший стейк з травами!

— І знову в салоні буде слина, — відсторонено зітхнув Малкольм. — Все, закінчив співати осанну сніданку? Можемо їхати?

— Ти тут бос, — миролюбиво посміхнувся Колін, вмощуючись поруч з Малкольмом.

— Саме так, — гмикнув той і завів двигун. — Зброю мою привіз?

— Звісно! — Колін витягнув з-під легкої куртки, на яку змінив свій піджак, наплічну кобуру детектива. — Не хотів вимахувати нею перед Моллі…

Малкольм кивнув, даючи знати, що він все зрозумів. Зосереджений на дорозі, він спокійно вів “Ель Каміно” тінистими вуличками міста, роздумуючи про щось своє. Колін, відчувши настрій боса, мовчки насолоджувався краєвидами міста, крізь яке вони проїжджали, аж доки попереду не пролягла в’юнка дорога на північ, що поступово здіймалася в гори.

— Кажуть, узимку тут можна добре покататися, — промовив Колін, з тихим зітханням. — Думаю, не брешуть…

— Не знаю, — буркнув Малкольм. — Я взимку сюди нее їжджу.

— Так, — протягнув Колін, — Взимку ти ганяєш зловмисників по Гранд-Форксу…

— Ніби ти їх не ганяєш, — Малкольм трішки піддав газу. — Спостерігай уважно, думай, як злочинець. Куди б ти втікав після невдалого замаху?

— За умови, що я тут вперше? — пирхнув Колін. — Не знаю, тут нікуди втікати. Дорога вільна… Ну, може б у ліс який звернув, але я б скоріше ні, хто зна, що тут водиться, і де тут вода.

Він помовчав, дивлячись на боса, а потім промовив, скоріше стверджуючи, ніж запитуючи:

— Ти думаєш, оті “вони” — не місцеві.

— Місцеві би в темряві в струмок не влетіли, особливо з урахуванням того, що він є на картах, — буркнув детектив. — Мене дивує неорганізованість нападу. Якщо вони готувалися заздалегідь і нам з Джулі просто не пощастило опинитися не в той час і не в тому місці, то якого дідька вони так облажалися? Уся їхня операція виглядала якоюсь профанацією, ніби той план на колінці за три хвилини вигадали…

— А якщо так і було? — Колін склав руки на колінах, ніби чемний студент на лекції, і приготувався до вже звичного мозкового штурму, який був частиною детективного розслідування у виконанні Джексона Малкольма. — Якщо вони в останній момент вирішили атакувати? Можливо, план дійсно за три хвилини розроблений, а ти шукаєш підступ там, де його і не було?

— Що їх спонукало? — чергове питання, відповідь на яке мав Колін надати, не задумуючись ні на мить.

— Щось змінилося в першочерговому плані! — ляснув себе по нозі Колін. — Спочатку план був один, а потім якась зовнішня сила внесла корективи і оці твої “вони” приїхали на озеро по свої брязкальця. Тому так недолуго все й вийшло.

— На озері нас було двоє, — похмуро парирував Малкольм. — Я і Джулі, яку поранили… І я точно нікому не повідомляв про знахідку.

Щось в голосі боса змусило Коліна непомітно скосити на нього очі. Вираз обличчя детектива був звичайним, незворушним втіленням спокою, а от очі, приховані за скельцями сонцезахисних окулярів, здалися Коліну занадто задумливими. Хоча, можливо, то була лише тінь…

— Можливо, що причина зміни планів була зовнішня, босе. Незалежна від твоєї знахідки, — обережно добираючи слова, зперечив Колін. — Або, що теж можливо, коштовності і поранення дівчини не надто пов’язані між собою…

— Може бути і таке, — глухо відповів детектив і направив “Ель Каміно” вліво, повз самотній будинок обабіч дороги. — Майже приїхали, Коліне. Готовий попрацювати?

Колін Сміт кивнув, вдивляючись перед собою в гущавину дерев, за якими виблискувало Качине Озеро.

***

Будиночок на березі, пірс, згарище навпроти — усе лишилося незмінним з моменту, коли тут був натовп пожежників та поліції. Малкольм причинив вибиті двері, аби дикі тварини не попсували його житло. Поліцейські вже побували тут, познімали відбитки та забрали гільзу, яку знайшли на терасі. А от кулю так і не відшукали, втім, ніхто особливо її й не шукав, щойно переконавшись, що в самих дверях її немає.

Малкольм і Колін, озброєні фотоапаратом, збільшувальним склом, рукавичками і клубком ниток, старанно вимірювали траекторію. Врешті вдача і терплячість посміхнулися їм — крихітний шматок металу відшукався в банці консервованих бобів, що стояла на столі напроти дверей. Куля, пробивши механізм, пролетіла далі ще кулька футів, збила банку на підлогу і спинилася в ній, непомітна серед бобів в томатному соусі. Лише отвір і ввігнута стінка бляшанки підказали обом детективам, де шукати загублену кулю.