Розділ 8. Альютант прибуває опівдні

Маленький літачок “Еллегіант Ейр”, що вилетів з Міжнародного аеропорту імені Марка Ендрюса, Гранд-Форкс, заходив на посадкову смугу 13/31 Муніципального аеропорту Боттіно, що в штаті Північна Дакота. Колін Сміт спостерігав в ілюмінатор, як під крилом поступово збільшуються будиночки аеропорту, як наближається довга злітно-посадкова смуга, і молився, аби їх направили на асфальт, а не на торф.

Коли він дізнався, що в цього муніципального аеропорту є ще торф’яна смуга, то спочатку голосно сміявся, адже вирішив, що Джим Брок узяв його на кпини. Він би точно не впустив нагоди пожартувати з того ж Джима, і цілком спокійно сприймав можливість жартів над ним самим.

Але, провівши власне невелике розслідування, що звелося до пошуку в Гуглі за запитом “аеропорт Д09 Боттіно”, Колін сміятися перестав. Натомість, почав хвилюватися, аби літак, квиток на який йому теж замовляв Джим, випадково не приземлився на ЗПС 3/21.

Під крило літака пірнула сіра асфальтова смуга завширшки з пристойне шоссе, і Колін видихнув, розслаблено відкинувся на спинку сидіння і мало не засміявся. В салоні їх було шестеро чи семеро, тому Колін не переймався, що хтось коситиметься на непримітного молодого чоловіка в сірому костюмі, що дивно поглядає в ілюмінарот.

Так і було. Пасажири мляво поаплодували і заходилися забирати свої сумки із полиці над сидіннями. Колін і собі витягнув свій невеликий рюкзак і без поспіху посунув до виходу, з насолодою ступаючи прямо. За час польоту його довгі ноги молодшого детектива ледь судоми не вхопили, тому він чекав можливості, врешті, вийти назовні і трішки розім’ятися.

Детектив Джексон Малкольм чекав на нього неподалік від стійки реєстрації. Колін спочатку не впізнав у високому худорлявому чоловікові свого власного боса. А, упізнавши, тихенько присвиснув і пожалкував, що запхав телефон у рюкзак, звідки непомітно витягти його було практично неможливо. А Колінові страшенно хотілося непомітно сфортографувати Малкольма, тому що на слово стажер йому не повірить.

За роки співпраці Колін звик, що його бос виглядає стримано-елегантно, навіть на місці злочину, збираючи докази в темно-синьому робочому костюмі з емблемою поліції. Поза місцем злочину Малкольм, в управлінні або ж в кабінеті для допитів, опитуююччи свідків чи відповідаючи на питання журналістів, в залі суду чи офісі прокурора, детектив Малкольм був втіленням класичного образу детектива, аж до наявності в його гардеробі довгого плаща восени і навесні, або ж теплого темного пальто в холодну пору року. Не вистачало хіба капелюха, та детектив Малкольм капелюхи не носив, навіть фирмену бейсболку переважно лишав в авто. Зате зачіску завжди мав акуратну, волосина до волосини на гордовито піднятій голові.

Колін завжди дивувався тому, що його бос, на противагу трендам, не приховував свій вік, не намагався виглядати молодше. Навіть сивину, що щедро всіяла його колись дуже темне, майже чорне, волосся носив з гідністю. Та ж Дебора Тоннер, їхня судмедекспертка, в свої шістдесят не цуралася вдягати джинси і яскраві блузки, що пасували б, скоріше, комусь значно молодшому. А от уявити Маолкольма в джинсах, худі чи й навіть футболці було занадто дивним і, певною мірою, неприйнятним. Здавалося, він навіть вдома носив елегантний класичний костюм і краватку. Принаймні, саме в такому вигляді його бачив Колін в ті кілька разів, коли заходи до боса після роботи.

Але нині детектив Малкольм був вдягнений, мов герой фільмів про Дикий Захід чи ж техаських хлопаків. Джинси, футболка, поверх якої він одягнув розстібнуту картату сорочку з закасаними до ліктів рукавами. Важкі грубі черевики й пояс, на якому висів жетон, та темні окуляри на носі завершували незвичне вбрання детектива.

— Змінив стиль, босе? — не втримався Колін, наближаючись до детектива.

— Не люблю рибалити в костюмі, — буркнув Малкольм. — Ти, сподіваюся, взяв із собою щось не таке… претензійне? — запитав він, невизначено змахнувши рукою.

— Щось в стилі техаського рейнджера? — гмикнув Колін.

— Це не Техас, якщо ти не знав, — закотив очі детектив і швидким кроком направився до виходу з крихітної будівлі аеропорту. — Нам по згарищу доведеться поповзати, ну і в цілому асфальту тут менше, ніж навіть у нашій провінції…

— Про згарище й слова не було, босе! — прилаштовуючись під крок Малкольма, відмітив Колін. власне, мало про що була мова… Ох, ні чота ж собі! — ахнув він, коли двері аеропорту лишилися за їхніми спинами, а попереду, на парковці, серед із пів дюжини авто, яскравою плямою зблиснув “Шевроле Ель Каміно” 1965-го року.

— Подобається? — прослідкувавши за поглядом Коліна, тихо пирхнув Малкольм.

— Це ж легендарний “Конкістадор”, прадідусь “Кабальєрро”! — медовим тоном провуркотів Колін, — Мої мексиканські родичі вмерли б по другому колу, якби побачили цього красеня зблизька! Цікаво, хто ж цей піжон, га? — Колін закрутив головою, виглядаючи поряд гіпотетичного власника вінтажного пікапу.

Замість відповіді, Малкольм витягнув з кишені ключ-брелок і натиснув на кнопку. У відповідь на це, “Ель Каміно” привітно підмигнув фарами, а Колін роззявив рота і мов сомнаблула прослідував за босом до авто. Вже вмостившись на сидіння, він раптом повернувся до детектива і тихо запитав:

— Хто ти і де мій бос?

— Жарт старіший за мене, — вишкірився Малкольм і завів двигун. — Ну, а тепер, доки ти підбираєш слину, аби вона не заливала мені салон, я тобі розповім, що тут відбувалося останні три дні. До міста десь миля, тому слухай і не перебивай…

***

Колін Сміт вмів слухати. Це було частиною його роботи — слухати інших людей, аналізувати їхні слова, і навіть те, що вони не вимовили вголос. Він вмів слухати їх не лише вухами — він сприймав їхні розмови образу усіма органами чуття. Колін був хорошим, дуже хорошим детективом.

Тому усе, що говорив йому Малкольм дорогою до містечка, Колін не лише почув, а й проаналізував. Він мовчав усю коротку дорогу, не відволікаючись на навколишній пейзаж, аби не пропустити і найменшою подробиці з тих, що переповідав йому детектив.