Розділ 6. Таємниці ретельного прибирання

— Сер, я мушу викликати поліцію. Вогнепальне поранення — це серйозно…

— Звісно, — кивнув Малкольм. — Більше того, мем, я наполягаю на цьому.

Втомлена медсестра у приймальному покої лікарні Святого Ендрю в Боттіно з цікавістю поглянула на втомленого чоловіка середніх років, з сивиною на скронях і втомою в очах, і потягнулася до телефону. Малкольм же, помітивши в кутку автомат з кавою, попрямував туди, на ходу шукаючи в кишенях куртки дрібні гроші.

— Важка ніч? — почувся біля нього чоловічий голос.

— Щось таке, — кивнув детектив і, відшукавши кілька доларів, примірився до асортименту, який пропонував автомат.

— Це ви привезли ту поранену дівчину? — запитав чоловік у білому, що маячив за плечем детектива.

— Так, я. А ви?

— Лікар Армстронг, — посміхнувся чоловік і простягнув правицю. — Ніл Армстронг. Ні, не той самий. Так, повний тезка. Ні, не родичі.

— Схоже, ви звикли до таких питань, — гмикнув Малокльм, спостерігаючи, як темна кава заповнює паперовий стаканчик. — Ще ніхто не питав про почуття гумору ваших батьків?

— О, ні, лише про те, чи захоплюються вони космічними пригодами і хто їхній улюблений астронавт.

— Так, люди не надто оригінальні, — кивнув Малкольм і з неприхованим задоволенням відпив гарячої міцної кави.

— Дозвольте поцікавитися, а чому ви не викликали швидку на місце пригоди, а вирішили самі відвезти постраждалу в лікарню? — лікар Армстронг також купив собі кави і тепер вони вже вдвох пили ароматний напій.

— Подумав, що це недоцільно, — смикнув плечем детектив. — Зайва метушня. Швидка на озеро і з озера їхатиме набагато довше, ніж моє авто.

— а я думав, що ви просто не хотіли зв’язуватися з намими копами, — пирхнув лікар. — До речі, ось і вони… Оу, це ж треба, сам Малкольм Джексон приїхав! Це шеф поліії, — пояснив Малкольм лікар Армстронг, помітивши здивований погляд детектива. — Мерзенний тип, співчуваю вам. Ну, все, він іде сюди… Зникаю!

— Шеф поліції Боттіно Малкольм Джексон! — прогримів кремезний темношкірий чолов’яга на увесь прийомний покій. — Ну, хто з вас тут наш нічний стрілець?

— Детектив Джексон Малкольм, управління поліції Гранд-Форкс, — Малкольм зняв з пояса жетон і простягнув для ознайомлення шефові поліції.

— Знущаєтесь, чи що? — пирхнув той. — Серйозно? Джексон Малкольм?

— Серйозно, Малкольме Джексон, — уїдливо відрізав детектив. — Ми будемо мірятися повноваженнями, чи поспілкуємося, як професіонал з професіоналом?

Темні, ніби перестиглі вишні, очі шефа поліції втупилися в холодні сіро-блакитні очі детектива. Побачене там шефа вдовольнило, тому що він білозубо посміхнувся і ляснув Малокльма по плечу величезною важкою рукою і голосно гиготнув.

— Годиться, детективе, поговоримо!

Напруга в повітрі різко відступила, і лише тоді стало зрозуміло, що вона там була. Гомін приймального покою, що вщух із появою шефа поліції, знову поновився.

— Що там у вас сталося? Га, Малкольме? — й собі набравши в автоматі кави, запитав шеф Джексон.

— Напад. На дівчину напали в будиночку, який вона орендує. Власне, я крім імені її і нічого про неї не знаю, заїхав буквально позавчора. Раніше її не бачив.

— Когось бачив? — шеф Джексон говорив неформально, але за дружніми інтонаціям Малкольм вловлював професйну настороженість.

— Не лише бачив, — криво всміхнувся Малкольм. — Навіть трішки постріляв. Зброя легальна, якщо що.

Вони помовчали, спокійно сьорбаючи каву.

— А що дівчина? — запитав шеф поліції.

— Зашивають, — кинув Малкольм і відправив стаканчик в урну для сміття. — Чекаю, що скажуть.

Ніби по команді якогось невидимого обом режисера відчинилися двері операційної, і пишна лікарка випливла в коридор, як каравела з лагуни.

— А ось і наш герой! — з неймовірними інтонаціями, що годилися, здавалося, скоріше Квін Латіффі, ніж провінційній лікарці, промуркотіла вона. — Ваша дама в біді вже не надто й в біді. Куля нічого важливого не зачепила, операція минула успішно. Тепер лише відпочинок. О, Майку! — звернулася вона до шефа поліції Боттіно, широко розвівши руки, ніби збиралася обійняти кремезного чолов’ягу. — Кулю тобі зараз спакують. ДІвчину не займай принаймні до ранку. Все, геть звідси, я подзвоню, коли можна буде з нею поговорити! Геть з моєї лікарні!

— Голлі, не підривай мій авторитет перед колегою із суміжників! — в тому ж тоні відповів Майк Джексон.

— Детектив Джексон Малокльм, Гранд-Форкс, — вимушено представився детектив, відчуваючи себе героєм якоїсь дешевої комедії. — Ось моя візитка. Повідомте, коли вона отямиться, гаразд? Це особисте прохання.

— Гаразд, красунчику, — удаючи, що подібність імен її ніяк не веселить, відповіла лікарка, яку шеф поліції назвав Голлі.

— Пропоную на озеро? — відступаючи убік від операційної, запропонував Малкольм. — Тому що крім пораненої міс Джулі є ще дещо…

— Цікаво, що саме? — небезпечно примружився шеф Джексон.

— Дещо дістав з дна озера, — розпливчасто відповів Малкольм. — Дещо… цікаве. Те, що я не ховав там.

— Труп? — гмикнув Джексон.

— Може, й труп… — Малкольм дістав телефон, відкрив галерею з фото і простягнув шефу поліції. — Ось така от знахідка, шефе…

Той присвиснув, роздивляючись фото відкритої скриньки і її вміст, яке зробив Малкольм. Почухав коротко стрижену потилицю і, повернувши телефон власнику, зітхнув:

— Підніму-но я хлопців… Схоже, щось тут вельми цікаве відбувається…

— М’яко кажучи, — кивнув Малокльм. — Ну, то на озеро?

— А куди ж? — зітхнув шеф поліції.

***

На виїзді з міста караван автомобілів обігнала пожежна машина.

Малкольм провів поглядом її яскраво-червоні, лише трішкі світліші за його “Ель Каміно”, борти, і відчув дивне млосне передчуття якоїсь проблеми. Це було щось на рівні інтуїції, що голосно і чітко промовила приречене: “От, дідько” — в його голові. одного погляду на пожежне авто вистачило, аби режим відпочинку змінився холодною зібраністю гончака, що відчув в повітрі запах дичини.