Розділ 5. Нічний вестерн на Лейк Роуд

Липнева ніч п’янка і тиха. З-за дерев потроху випливав тонкий півмісяць, осипаючи сріблом усе, до чого торкалися його примарні промені. Качене Озеро завмерло, ніби скуте сном, і лише тоненький струмок Оук-Крік про щось дзюркотів в нічній тиші, та перегукувалися птахи в лісі, що з усіх боків підступив до спокійної, непорушної озерної гладі.

Малкольм сидів на терасі свого дерев’яного будиночку в саморобному кріслі, вклавши ноги на перапет, що потемнів від часу і дощів, і спокійно та розслаблено спостерігав за оселею Джулі, що самотньо світилася вогнями кемпінгових ламп, підключених до автомобільного акумулятора, ніби маяк в океані. Він не спав, і не планував лягати в ліжко цієї ночі. Він був на сторожі.

Чи то інтуїція щось підказала детективові, чи то звичка доводити справу до кінця. Чи банальна цікавість була тому виною. Але Малкольм чатував на своїй терасі, міцніше зашнурувавши свої армійські черевики, аби один необережний крок у темряві не спричинив вивих гомілки. Темні джинси, темна куртка поверх чорної футболки. Він був тінню поряд зі стіною будинку, непорушною мовчазною тінню. Термос із кавою біля ніжки крісла, мисливський ніж за халявою черевика, Заряджена рушниця на колінах і жетон на ремені. Детектив Джексон Малкольм був готовий до будь яких несподіванок.

Джулі теж не спала. Її вікна світилися, ніби дівчина теж не могла заснути, і чогось чекала. Малкольм бачив її постать, що снувала туди-сюди вітальнею. Напевно, їй теж не спалося через вечірню знахідку. Малкольм не знав. Він просто спостерігав збоку, тихо, ніби примара.

Здавалося, нічого не відбуватиметься. Ніч, тиша, що аж дзвеніла під глибоким небом неймовірного відтінку безкінечності. Але щось гризло детектива, щось не дозволяло йому полишити свій пост на терасі. Те саме знамените нутро, про яке вже складали легенди, кричало йому, що цієї ночі повинно статися дещо важливе. І рушниця на колінах буде дуже доречною.

Вночі звук розноситься далі, ніж удень. Далеке фиркання мотору Малкольм, здавалося, почув ще тоді, коли воно виїхало із Боттіно вгору по Лейк Роуд. Або, принаймні, від заміського клубу Боттіно — точно. Малкольм сподівався, що, можливо, цей невідомий опівнічний водій прямує на сільскогосподарский ринок, хоча він і зачинений на ніч. Але коли авто проминуло спочатку поворот до ринку, а потім і до озера Гармен, останні сумніви полишили детектива: в них скоро будуть гості, і невідомо, з якими намірами вони прямують до Качиного Озера.

“Так трапляється в усіх фільмах про піратів” — прошелестів у пам’яті тихий голос Джулі, і Малкольм скинув ноги з парапету, бесшумно опустивши важкі черевики на підлогу. Він слухав звук двигуна і просто вичікував. Найважче під час засідки — просто чекати, і нічого не робити.

Малкольм був майстром засідок.

Авто спинилося навпроти будинку місцевого дрібного фермера — Коулмана. Малкольм був невпевнений, він лише кілька разів бачив цього похмурого чоловіка, хоча його сусіди по озеру частенько купували в нього свіжу зелень і овочі просто з городу, економлячи бензин на поїздках в Боттіно. Малкольм овочі не дуже полюбляв, завжди запасався харчами на увесь час відпустки і взагалі уникав спілкування з людьми під час відпочинку.

Втім, і роботи він також уникав. От лише, схоже, в неї, роботи, були на Малкольма інші плани…

Кроки крізь ліс детектив також почув здалеку. Хтось пер навпростець, мов бульдозер, прямісінько на струмок.

— А, бісова калюжа, щоб ти гигнув, Кім! Падло, через тебе лофер втопив! — грубий голос прозвучав, здавалося просто біля сходів детекива, а насправді ж — з берега, на якому стояв будинок Джулі.

“Кім” — подумки занотував детектив і нечутно зісковзнув із свого крісла, зливаючись зі стіною. Рушниця плавно опустилася донизу дулом.

Джулі не могла не почути той скрик. Напевно, вона злякано завмерла в своєму будиночку, десь біля стіни. Напевно, їй страшно… Але вона тут не сама. Малкольм, ховаючись в тіні будиночку, легко зістрибнув з тераси, ігноруючи сходинки, і плавним кроком посунув вздовж берега, огинаючи озеро. Він знав, що не встигне вчасно, і, все ж, не міг лишатися осторонь

А далі все помчало зі швидкістю потяга під укіс. Потяга, в якого зламано усі гальмівні колодки на усіх буксах, плюс пневматичне і електропневматичне гальмо. Двін розбитого скла розірвав нічну тишу. Десь в будиночку завищала Джулі, там же хтось голосно і нецензурно вилаявся. Постріл, ще. Малкольм упізнав по звуку крихітний “Деррінджер” і глухий кашель “Беретти”.

Він вже не чаївся, зірвався на біг, не зводячи погляду з будиночка Джулі.

Хтось відчинив двері, рвучко і сильно, аз зметнулася москітна сітка, що так і висіла над взодом. Малокльм упізнав тонку фігуру дівчини, що вибігла з дверей, накульгуючи на поранену ще в їхню першу зустріч ногу. Її світла футболка була заплямована чимось темним, на майже білому тлі — мало не чорним. І детектив сумнівався, що то був кетчув чи вино, розлиті з необережності.

За дівчиною біг чоловік. Високий і кремезний, на його фоні Джулі здавалася Дюймовочкою, за якою женеться буйвол. 

— Джек! — закричала вона. — Джек, рятуй!

Малкольм не вагався. Спинився, скинув рушницю до плеча. Старий мисливський “Ремінгтон” глухо кашлянув, розлякавши нічних істот. У шумі крил невидимих в гущавині лісу птахів, що з переляканим криком здійнялися зі своїх гнізд, було щось надприродне і містичне.

Детектив не мав наміру вбивати, скоріше спинити гонитву. Куля йшла в ноги переслідувачу Джулі. Чи влучив — Малкольм не знав, не бачив в темряві. Та бугай спіткнувся, заплутався у власних ногах.

— У лісі стрілець! — гаркнув незнайомець і відкотився подалі, полишивши спроби наздогнати дівчину, що мчала, мов сарна, до води. — Відходимо!

Джулі, виявляється, плавала, мов риба. У світлі місяця, що виплив з-за верхівок дерев, її темноволоса голова то виринала на поверхню озера, то ховалася під водою. Малкольм провів поглядом нападників-невдах, що втікали під тінь дерев, випустив ще одну кулю поверх їхніх голів, і кинувся стежкою назад, до свого будиночку, куди й прямувала дівчина.