Розділ 4. Пірати Качиного Озера

Це був старий металевий поштовий ящик. В таких колись перевозили пошту, в ті часи, коли люди спілкувалися листами — паперовими, написаними від руки. На ящику навіть збереглася якась наліпка, що розмокла від води. Але трималася на іржавому боці невеликого ящика брудною плямою. Малкольм підчепив її нігтем, і вона опливла мішаниною мокрого паперу, розбухлого клею і якоїсь водяної живності, що де-не-де поналипала на стінки.

Ящик був старим, іржавим і трішки погнутим, ніби його нещадно жбурляли за часів його бурхливої поштової кар’єри. А от замок на ньому був новеньким, лиш злегка потемнілим від води. як і ланцюг, що прикував його до сваї пірсу. Малкольму довелося попітніти, доки він перекусив кліщами новий міцний метал однієї з ланок ланцюга.

— Що це? — напружено запитала Джулі, коли детектив врешті, витягнув ящик з води.

— Поштовий контейнер для невеликих цінних посилок, — глухо відрізав він, приміряючись, як би перекусити й дужку навісного замка.

— Ем… Я… ніколи такого не бачила, — чесно зізналася дівчина, і всілася на турецький манір прямо на дошки пірсу.

Вона пришкандибала на пірс, доки Малкольм ходив до “Ель Каміно” за кліщами. Проганяти її він не став — з чого б це, дівчині просто було цікаво, що відбувається. Малкольм цілком міг її зрозуміти. На озері, посеред лісу, що густо вкрив плато, розваг було мало. Тому вона сиділа поряд без жодного заперечення з його боку. і від її присутності чомусь було спокійніше.

— Це контейнер для бандеролей, — уточнив детектив. — Знаєш, раптом слід відправити поштою щось дуже цінне? І тому пошта надавала саме металеву ємність, аби те, що всередині, не постраждало. Або щоб його не вкрали… Безпека!

— А якщо там раптом бомба? — запитала вона, з цікавістю спостерігаючи за маніпуляціями Малкольма.

Він на мить спинився, поглянув на неї з іронією.

— Дякую, це саме те питання, яке варто почути перед тим, аби відкрити якийсь підозрілий ящик.

— Ну, я бачила у фільмах, — Джулі посміхнулася трохи ніяково. — Це, мабуть, така дурня…

— Трохи є, — погодився Малкольм і вправно зірвав замок з ящика. — Вигадки кіношників. Той, хто втопив цей контейнер під моїм пірсом, хотів, аби вміст лишився цілим. Навіщо закладати вибухівку, коли докладаєш таких зусиль для збереження… чогось там…

— А раптом цей хтось не хотів, щоб оте щось потрапило в чужі руки? — Джулі схилила голову до плеча. — Кошмар, ми ніби в детективів граємося! “Хтось”, “щось”...

Малкольм криво всміхнувся. Йому не хотілося говорити, що він, власне, і являється детективом, хоча це був вдалий привід в подібному зізнанні. Але навіщо цій дівчинці, яку він знає лише другий день, я інформація? Із своїми постійними  сусідами по озеру Джексон Малкольм знайомий не один рік, а ніхто з них і не здогадується, ким він працює. То до чого ця інформація випадковій дівчині, що оселилася в орендованому будиночку, і з якою, скоріше за все, вони дуже швидко попрощаються в недалекому минулому.

— Пропонує перестати гратися і просто відкрити її, — гмикнув він і відкрив розкладного ножа, яким обережно провів під кришкою ящика. — Я теж дивився фільми про детективів і закладені в контейнерах бомби, — пояснив він у відповідь на запитальний погляд Джулі.

— А якби там щось було? — від її прямолінійності трішки коробило.

— Фільми про саперів я теж дивився, — пирхнув Малокльм і відкинув кришку ящика. — “Червоний дріт чи синій”? — драматично процитував він клішовану фразу з чергового бойовика.

— “Ріж червоний”! — підіграла йому Джулі, і вони обидва розсміялися, схиляючись над ящиком.

В ньому була вода, що мляво, по краплі витікала з якоїсь невидимої оку тріщини. Малкольм перехилив ящик, аби вилити воду, і ойкнув — разом із водою з ящика вивалилася скринька. Звичайна дерев’яна скринька, що розбухла від води. Іржаві петлі тримали її кришку досить міцно.

— О, тепер це фільм про піратів! — хихотнула Джулі і сміливо взяла в руки мокру скриньку. — Ого, важкенька! Там щось є, — вона знов струснула її, — Воно дзвенить… Ніби монети абощо…

— Скарби піратів Качиного Озера! — Малколм посміхнувся. — Спробуємо відкрити…

Кришка легко піддалася натиску міцного ножа Малкольма. Він склав ніж, з цікавістю роздивляючись вміст скриньки. Поруч тихо ахнула Джулі.

— Схоже, жарт про піратські скарби перестав бути жартом, — похмуро промовив він, звертаючись, скоріше, до себе, ніж до дівчини, що вражено завмерла поруч із ним.

У скринці були коштовності. Багато коштовностей. Навіть для не-знавця було очевидно, що в дерев’яній скринці із масмаркету зберігалося кілька мільйонів доларів лише у каратному еквіваленті. Якщо ж порахувати вартість саме прикрас, в які були інкрустовані усі ті карати дорогоцінних каменів, то коштовність подвоювалася, якщо не потроювалася.

Перстні, сережки, коль’є. Кілька підвісок. Золоті браслети в єгипетському стилі. Здавалося, хтось висипав усі свої дорогоцінності в дешеву скриньку, і старанно приховав її в відлюдному місці.

— Джеку, ти пограбував якось європейського лорда? — тремтячим голосом запитала Джулі.

Здавалося, дівчина жартувала через силу. Малкольм поглянув на неї і помітив, як зблідли її губи, а очі стали просто величезними і смертельно наляканими.

— Якби я пограбував європейського лорда, ти б тут не сиділа, — похмуро і вагомо відповів він. — Це не моє. І я уявлення не маю, звідки воно взялося під моїм пірсом. І ні, тобі нічого не загрожує, Джулі. Обіцяю.

Вона ніби відтанула, вдихнула глибоко — і Малкольм зрозумів, що вона по справжньому боялася, навіть не дихала в очікуванні на його відповідь. Десь в глибині душі він чудово розумів її і навіть захоплювався її мужністю. Сидіти поруч з більшим і сильнішим чоловіком, що, можливо, був злочинцем, і прямо спитати про це — треба мати чималу мужність.

— Нам же потрібно викликати поліцію, так? — пересохлими від хвилювання губами запитала вона, зазираючи детективові просто у вічі.