Розділ 1. Сусідка

                Яскраво-червоний «Шевроле Ель Каміно» 1965 року з гарчанням мчав трасою Лейк Роуд від Боттіно до Індіанської резервації «Черепахова Гора». Триста п’ятдесят коней під капотом авто гарцювали на повній швидкості, і величезний, вінтажний автомобіль просто летів в бік плато, що височіло на кордоні з Манітобою, елегантно вписуючись в кожен поворот порожньої в цей світанковий час дороги.

                Справа велично підіймалося сонце, і його промені сяяли на начищених бортах «Ель Каміно», перетворюючи глибокий червоний на криваво-рубіновий, виблискували на хромованих дисках та вигадливій решітці радіатора, що ніби вишкірилася хижо на увесь світ. Колеса мотали асфальт, як лебідка, і авто підіймалося все вище і вище, туди, де під кронами кореального лісу ховалися десятки невеличких озер з кришталево прозорою водою, що відбивала глибоку безмежну блакить літнього неба Північної Дакоти.

                Чоловік за кермом вправно звернув вправо, вздовж Оук-Крік, і направив авто вгору схилом плато, повз заміський клуб Боттіно, що вже гостинно відчинив свої двері. Незважаючи на ранковий час, на паркові вже стояло декілька важких пікапів, на фоні яких «Ель Каміно» виглядав крихіткою, хоч і вважався частиною великої родини пікапів. Біля одного з них, новесенького «Ніссану» стояло декілька чоловіків в яскравому, очевидно що дорогому, мисливському одязі, і чоловік за кермом, вбраний в просту фланелеву сорочку поверху темної футболки, та як слід потерті джинси, криво всміхнувся кутиком губ. Він з першого погляду розпізнав молодих піжонів, що приїхали на у Черепашачі Гори заради фото для свого Інстаграму, а не за тишею і спокоєм, що дарували гірські озера.

                Молодики провели зачарованими поглядами шістдесятирічний «Ель Каміно», що й досі гарчав, як дикий звір, та стелився над асфальтом, як пума в стрибку. Чоловік за кермом гмикнув, помітивши ці погляди в бічному дзеркалі. Він звик до них, цих оцінюючих, захоплених поглядів услід його червоному, як вино, «Шевроле», особливо в цих місцях. В уяві середньостатистичного автомобіліста, «Ель Каміно» не надто годився для поїздок на риболовлю. Але він не проміняв би своє авто на жоден із тих пафосних джипів чи пікапів, які шикувалися на берегах численних озер Черепашачих Гір. «Ель Каміно» був надійним партнером в літніх поїздах подалі від Гранд-Форксу, і жодного разу ніде не загруз.

                Детектив Джексон Малкольм востаннє поглянув на паркову заміського клубу Боттіно і направив свій «Шевроле» далі, лишаючи за заднім капотом і паркову, і молодиків в інстаграмному вбранні, і інші ознаки цивілізації. Над авто нависли крони дерев, дорога йшла до свого фінішу. Детектив тихо всміхнувся своїм думкам, і відкинувся на зручному сидінні «Шевроле», розслаблено кермуючи авто, що слухалося, здавалося, легкого руху руки на кермі.

                Детектив Малкольм поспішав до Черепашачих Гір не просто так. Не справа вела його на кордон із Канадою. Не злочин, який він мусив розкрити за будь яку ціну. Ні, Джексона Малкольма чекала попереду неймовірна пригода, що траплялася в його житті все рідше та рідше.

                Відпустка. Слово, що в житті звичайної людини з’являється принаймні раз на рік. Але  детектив Малкольм вже й пригадати не міг, коли востаннє відпочивав. По справжньому, а не на лікарняному ліжку. Довше, ніж кілька днів. Де-інде, а не у власному будинку в Гранд-Форксі.

                І ось вона, довгоочікувана відпустка терміном на три тижні. Директор поліцейського управління Гранд-Форксу Джеремі Браун ледь не мітлою виганяв Малкольма у відпустку з моменту розкриття вбивства Аннет Мейнсфілд да арешту Дерека Клейтона. Але Малкольм проримався аж до винесення вироку усій розвеселій сімейці маніяків. І лише коли Сара Монінг відправилася до в’язниці, останньою з усієї групи засуджених, а з лікарні надійшла звістка, що Біллі Монінг вимовив перше слово, тільки тоді Джексон Малкольм погодився відправитися у відпустку.

       Вибір місця для відпочинку був очевидним. В Черепашачих Горах, на березі Дюк-Лейк – Качиного Озера – вже років із десять Джексона Малкольма чекав крихітний дерев’яний будиночок. Ніхто не знав про це таємне місце. Для своїх сусідів по озерному поселенню детектив Малкольм був просто Джексоном, або й Джеком – звичайним офісним працівником середніх років, що зберіг спортивну статуру в спортзалі, умів вправлятися із мисливською рушницею та рибальським гачком. А ще знав чимало анекдотів про копів і лікарів.

                В гранд-Форксі теж мало хто знав про будиночок на Качиному Озері. Там, власне, й про червоний «Шеві Ель Каміно» мало хто знав, крім, звісно, тих, хто жив на одній з ним вулиці, і хто іноді бачив, як їхній похмурий сусід виганяє з гаражу пафосний вантажний пікап. Навіть Колін Сміт, якого Малкольм поважав і вважав чи не другом, навіть не здогадувався, що за службовим «Доджем» ховається вантажний «Шевроле». Ба більше – Колін був би, м’яко кажучи, здивованим, якби побачив свого боса таким, яким він приїздив на Качине Озеро: усміхненим, життєрадісним і щасливим.

                Попереду, між стовбурами сосен, заблищала водяна поверхня. Малкольм усміхнувся, стишуючи швидкість. Десяток миль «Шеві» промчала Менш ніж за чверть години. Він акуратно втулив чималенький ют між стовпчиками воріт, спинив авто біля свого крихітного будиночка і з насолодою вийшов під сонячне проміння на берег озера.

                Було тихо. Так тихо, як буває лише літнього ранку, далеко від міста, де шумить лише вода і крони дерев. Тихо і спокійно, ніби існує лише тут і зараз, а увесь світ лишився десь далеко-далеко і вже нічого не означає.

                Малкольм потягнувся, хруснув шиєю. За звичкою, яку не відмінити розпорядженням про відпустку, оглянув околиці, ніби шукаючи підступу. Та берег озера був порожнім і спокійним. Лише на іншому боці в будиночку, що, як знав Малкольм, здавали в оренду, гупнули двері. Малкольм з цікавістю примружив очі. Цікаво, хто буде його сусідом наступні три тижні? Він сподівався, що це буде старий Боб. Він частенько орендував цей будиночок на тривалий термін.