88:88 - 10:45

Прокинувся Паша від настирливого писку будильника. На мить крізь сон здалося, що зараз треба буде вставати і пертися на роботу перебирати папери — і в порівнянні зі страшним, але дивовижним сном про аульвів і дріад це здалося просто нестерпним. Потім він згадав — і був момент дикого жаху, коли мало серце не стало: будильник задзвенів, значить, уже ранок, він проспав, усе скінчилося, Іра і Керієн уже померли.

Паша розплющив очі та різко сів на підлозі. Ні — навколо панувала глуха ніч, навіть машин на вулиці чути не було, тільки в сусідній кімнаті, як завжди, по підлозі перебігали червоні літери.

Потерши чоло, Паша вийшов зі свого кола і взяв з тумбочки будильник. Стало ясно, що той зламався, тому й задзвонив невчасно: кутасті електронні цифри склалися у 88:88.

Паша потер лоба ще раз. Поспіхом витягнутий з кишені смартфон трохи блимнув, прокидаючись, після чого заставка на екрані показала каліграфічно виписані 88:88.

На обох механічних годинниках стрілки вказували рівно на 8, хоча одна з них, за ідеєю, мала бути трохи відхиленою. Магнітний годинник зупинився.

«Дарма я не спитав у Іри, що там за алгоритм перевірки божевілля. З іншого боку, швидше за все, що це сон. З третього боку, навіть якщо так, єдине, що я можу робити, — це діяти».

Паша вийшов на кухню і визирнув у вікно. Ані людей, ані машин, тільки червоний рядок повторював раз за разом одне і те ж саме:

88:88 ласкаво просимо у вічність 88:88 ласкаво просимо у вічність

Серед хмар плив чорний місяць.

Відвернувшись від вікна, Паша розсіяно провів рукою по крану-псу — і той зайшовся моторошним надривним виттям, що змусило мимоволі шарахнутися назад. Здалеку відповіла зграя собак — так дружно, ніби вони тільки й чекали на цей сигнал.

Двері каркнули, відчинилися і зачинилися самі по собі, грюкнувши при цьому, наче крилами ляснули.

Трохи подумавши, Паша зайшов у ванну і відкрив кран із смердючою водою: здавалося важливим перевірити, що буде з ним у цьому шарі реальності.

Вода була вугільно-чорною, але при цьому здавалася кришталево чистою, начебто чорнота і була її природним станом. Запаху вона цього разу не мала — ні поганого, ні хорошого, ні навіть звичайного «водного». Тепер здавалося напрочуд ясним, звідки ця вода, ніби разом із звичним часом зникла заглушка, що ховала таке знання.

— Стікс, — пробурмотів Паша, спираючись руками на раковину. — У мене пряме водопостачання зі Стіксу. Нормальні квартирки тут працівникам видають. Але ж ти можеш стати зброєю, так, водичко?

Він вийшов із ванної, щоб пошукати порожню пляшку, і зупинився на порозі. Двері вже не каркали, але прямо на них сиділи два величезні круки. Вони пильно дивилися на Пашу: дуже уважно, але ані вороже, ані доброзичливо.

— Ви мені допоможете? — звернувся він до птахів про всяк випадок. Останнім часом трапилось стільки незвичайного, що би й ні?

Круки не відповіли, тільки один заперечливо похитав головою. Знизавши плечима, Паша вийняв з холодильника пляшку із залишками молока та вилив його у раковину.

— А я зрозумів. Я побачив валькірію того разу, і вона теж побачила мене? Я з того часу маю спостерігачів з вашого боку? Ви поки що просто дивитеся?

Інший крук трохи хитнув головою, підтверджуючи.

У цей час кран-пес нарешті замовк: зате з вулиці тепер долинав такий гавкіт, ніби там зібралися собаки з усього міста. Паша визирнув у вікно.

Він майже вгадав: зграя справді була чималенькою. Правда, до цього Паша жодного разу не зустрічав у місті сухорлявих чорних гончаків з палаючими червоними очима і, здається, навіть язиками полум'я, що час від часу виривалися з їхніх пащей.

Так чи інакше, вдаватися до довгих роздумів не виходило — інерція розгойдування і власне нетерпіння вимагали лише дій. Паша схопив перші-ліпші рукавиці, що попалися, й обережно, намагаючись не бризкати, набрав чорну воду з-під крана. 

Потім, подумавши, забрав з собою годинники з кола.

Потім кинувся надвір. Круки вилетіли через вікно й мовчки опустилися неподалік, спостерігаючи. Зате собаки підбігли ближче, загавкали голосніше, вже нетерпляче; вони переступали з лапи на лапу, блищали червоними очима, щохвилини жадібно озиралися на дорогу, рвалися в погоню.

Паша сів у машину Деніз, яка і в цій реальності залишилася біля будинку. Що там належало командувати на псовому полюванні?

— Ну, фас.

Гончаки кинулися вперед.

Ту поїздку поза часом, переплутаними вулицями, залитими світлом яскравого чорного місяця, Паша пам'ятав уривками. Іноді спогади у всій повноті поверталися в снах, але наяву вони були блідими і тьмяними, наче щось виштовхувало їх з розуму.

Хоча, може, це й на краще.

Скоро вони дісталися першої плями. У цьому вимірі вона була об'ємною, схожою на зогниле желе наполовину з піною, що розлили на землю. Собаки зупинились неподалік та зайшлися лютим гавкітом та гарчанням. Паша виліз з машини та скептично оглянул супортовника.

До його ноги поповзло пульсуюче щупальце плями і він ступив назад. Дістав банку з водою, але ніби відчувши її, істота одразу зщулилась. 

— Так.

Лити воду навмання не хотілося — може, ця гидота просто щупальце відкине або щось таке.

Озирнувшись по сторонах, Паша підняв суху гілочку і для перевірки кинув її на пляму.

Її ще в повітрі підхопили два щупальця — після чого одна частина гілочки продовжила політ, а інша уповільнилася; середина почала тягнутися — неприродно, наче жуйка — поки не розірвалася навпіл.

В наступний момент істота встала дибки, потім піднялася вертикально; вона виявилася чимось на кшталт десятка амеб, пов'язаних довгими тонкими щупальцями; пласкою і високою, вище за небо.

— Такої, — прокоментував Паша, чухаючи за вухом найближчого гончака. — Цікаво, вона сама може приклеїтись до часу? А ну...

Пляма почала заводити верхівку за їхні спини, намагаючись покрити собою, наче куполом. На щастя, досить повільно — щоб прив'язати до псів по годиннику і пустити їх у різні боки, часу вистачило.