9:25 - [23...0:15]

Поїзд прибув точно за розкладом.

Здавалося майже дивним так довго перебувати в нормальному людському часі, що не тягнувся, не викручувався змією, не намагався вислизнути крізь пальці — у звичному і непомітному, як повітря, часі.

Іра схудла ще сильніше, і тонка смаглява шкіра хворобливо обтягувала вилиці, зате на руках браслетів було по лікоть, а синю косу всипали дрібні шпильки-ромашки. Найдивніше, що вона здавалася наповненою сміхом: здається, розірвавши стосунки з матір'ю і, відповідно, переставши щодня вислуховувати голосіння про «вмираючу дитинку», вона вчинила правильно.

Коли вони нарешті розімкнули обійми, Паша підхопив чемодан:

— Ходімо, диво в ромашках. Сьогодні познайомлю тебе із цікавими людьми, тобі сподобається. Я ту свою тачку продав, нову після переїзду ще не купив, хотів таксі взяти, але співробітниця зголосилася підвезти, так що одразу й познайомитеся.

— О, чекаю. А до речі — каніфолі в когось із твоїх чудових людей нема? Якраз закінчилася, а я таку схему вигадала, хочу сьогодні дещо спаяти.

Коли вони підійшли до паркувальної зони, Деніз лаялася з чоловіком, що кинув недопалок у клумбу. Втім, побачивши Пашу, той миттю зів'яв, як ніжний жовтець у мороз, і зник між машин. (Що ж — ще підлітком Паша зрозумів, щоб бути доброю і порядною людиною насправді легко і безпечно, особливо якщо ці якості замасковані вісімдесятьма кілограмами м'язової маси, голеною головою і берцями).

Деніз роздратовано пирхнула хаму вслід і обернулася до них. Потім завмерла. Потім її очі трохи розширилися; ступивши назустріч Ірі, вона захоплено запитала:

— Ви сильфіда?

Іра засміялася — звичайно, прийняла ці слова за жарт. Про специфіку «цікавих людей» Паша їй ще не розповідав: таке треба було робити все ж таки обережно.

Дорога до будинку пройшла жваво: Деніз обіцяла показати свою домашню оранжерею з бойовими кактусами та подарувати Ірі дерево, з якої «цю каніфоль можна хоч доїти»; Іра ж, яка приймала ці слова за жарт, захоплювалася «татуюванням» нової знайомою та її зеленим волоссям («Круто, такий природний відтінок, наче справжній колір!»).

— На кактуси обов'язково прийду подивитися, тільки допаю дещо своє. Стільки всього цікавого взагалі, шкода, що справжнього маховика часу немає.

Маховик часу. Час назад. Це думка. Треба пошукати годинник із зворотним ходом — цікаво, чи продаються такі в магазинах приколів, наприклад?

Один такий був по дорозі — і, мабуть, туди можна було зазирнути просто зараз. Попросивши Деніз зупинитися, Паша швидко пройшов провулком.

На наступній вулиці на нього чекав неприємний сюрприз. Тут нещодавно сталася аварія: одна машина була зім'ята до такого стану, що здавалася розчавленою пластиковою іграшкою, ще дві, з розбитим склом і зім'ятими боками, стояли неподалік. На асфальті лежало тіло, вкрите плівкою.

Проходячи повз, Паша почув шепіт роззяв:

— Капець, кажу тобі, я там стояв, бачив, у нього наче руки паралізувало чи кермо заклинило, обличчя аж перекосило, і плечима, головне, такий рух, ніби повернути хоче, а руки не слухаються.

Ще раз скосивши очі на труп, Паша побачив на тротуарі чорну пляму з гнильно-зеленим відливом.

Та фура прибацнута і тут каталася, чи що?

 ***
Коли вони приїхали, на столі вже стояли дві чашки гарячої кави. Іра засміялася:

— На нас тут хтось чекав? Ти обзавівся домробітницею?

— Майже. Зараз все поясню. Так, дивись, руки мити тільки з цього крана, з нашийником. Другий не чіпай, там вода жахлива, поки не розібрався, що з нею.

Іра пройшлася квартирою, погладила світле дерево дверей, обвела пальцем засклені фрагменти.

— Які двері гучні.

— Вітаються. Так вони вже втихомирилися. Слухай, тепер давай про справу. — Паша з винуватим виглядом показав на упаковку пігулок. — Може, вип'єш заспокійливе? Сьогодні треба дещо тобі розповісти.

Пролунало муркотіння. Засміявшись, Іра безцеремонно стягнула з дивана подушку, кинула її на підлогу і сіла, притулившись спиною до дверей. Та була закрита, але парадоксально продовжувала видавати ніжне «мр-мр-мр».

Подумавши, Паша взяв свою чашку і сів поруч із нею.

— Пам'ятаєш, ти в дитинстві зробила штучку для спілкування з духами і казала, що вона працює.

— Ну, пам'ятаю. Усі сміялися, окрім тебе.

— Так. Отож, що стосується незвичайних речей, — Паша видихнув. Потрібно було повідомити карколомну інформацію обережно, вкрадливо, хоча б так, щоб вона виглядала правдоподібно, але «обережні та вкрадливі» фрази відмовлялися зв'язатися навідріз, і він випалив:

— Я працюю з ельфом. З аульвом, себто. Вчимося робити так, щоб вони не гальмували час. А Деніз це дріада. Волосся тому. І дерево. Воно не татуха.

Іра пару миттю дивилася на нього, потім прикрила очі і притулилась потилицею до дверей, що ще голосніше замурчали.

Хвилини почали розтягуватися, уповільнюватись — здавалася, їх можна було використовувати як противагу часу аульвів. Мабуть. Іноді в Іри починали біліти губи, але двері одразу починали ще голосніше і швидше муркотіти — і, здається, це діяло краще за будь-які пігулки.

Одна чашка посовалася туди-сюди по полиці, але не впала, ніби хтось торкнувся її просто від занепокоєння.

Нарешті Іра посміхнулася і розплющила очі:

— Рюкзак подай, будь ласка.

Покопавшись усередині, вона дістала планшет, уткнулася в нього й почала щось тапати. Це було несподівано: Паша розумів, що в деяких людей гаджети викликають залежність, але від Іри подібної реакції на свої слова він чекав найменше. Чи це було своєрідним виявом стресу?

Нарешті він не витримав:

— Що ти робиш?

— Перевіряю алгоритм, — Іра ще раз швидко натиснула на екран, щось перегорнула. — Ти ж знаєш, я завжди мріяла про чудеса. Але при цьому ще завжди боялася збожеволіти. Ну і вигадала собі алгоритм перевірки.

— Перевірки, чи не збожеволіла ти?

— Скажімо так: перевірки, чи потрібно рефлексувати чи плюнути на все та радіти.