00:12 - 10:48

Двері у спальню виразно навякали, у ванну — каркали.

Система водопостачання виявилася біснуватою. Перший кран плюнув у Пашу такою водою, що стало зрозуміло: смерть від спраги буде набагато кориснішою для здоров'я. Другий від першого дотику до вентиля затрясся й утробно завив, блюючи піною. З вулиці йому відповіли кілька собак. Сифон для душу щось люб'язно повідомив на парселтанзі, але воду відмовився видавати навідріз.

Паша помив руки та вмився залишками мінералки, яку брав у поїзд, після чого розібрав частину сумок, дозволивши смартфону, ноутбуку, нетбуку, читалці та іншій зголоднілій свиті з полегшенням припасти до розеток. Потім обережно сів на ліжко — принаймні хоч воно було без сюрпризів. Закинувши руки за голову, він ліг і деякий час дивився в стелю.

Ну, принаймні самому не довелося бігати та шукати квартиру — цю надали на новій роботі і навіть пообіцяли платити за неї. А з кранами можна розібратися.

Цей переїзд багато хто називав феєричною дурістю. Кинути прибуткову посаду в солідній компанії заради невиразної шарашкіної контори, яка пообіцяла «вільний графік і творчі завдання», було вчинком поза здоровим глуздом, Паша це розумів. Але також розумів і те, що колишня престижна робота була чимось на кшталт кінського заїзду з плугами замість колісниці — і вмерти від інфаркту з чемпіонським кубком у руках не було його заповітною мрією.

А головне — з того часу, як з рідного міста поїхала Ірка, яка твердо вирішила весело провести хоча б ті два-три роки, що їй залишилися, стараннями їхньої спільної матінки перебувати там стало зовсім тяжко.

З-за хмар вийшов повний місяць, і третій кран знову зайшовся виттям. На цьому Паша заснув.

***
Над будинком світить повний місяць, і Паша знову бачить сон. Він сидить на пагорбі і дивиться, як той чорний зростає за нічним містом, встає до неба, схожий на величезний сніп з тонкими довгими ручками та гнилими плямами на місці очей, і будинки перед ним перетворюються на плоскі чорні картонки з наклеєними з фольги вікнами, і той чорний згрібає їх усі разом, тасує картковою колодою, плутаючи і розриваючи долі.
***

Зранку чекав перший візит на роботу, тож викликати сантехніка для виховної роботи з кранами не було часу. Втім, Паша був творчою людиною (навіть непристойно творчою для масивного лисого товариша із сережкою у вусі). У плані містики та ритуалів він використав принцип «не спрацює, так не спрацює» — і, як це не дивно, зазвичай спрацьовувало.

Нагугливши фільм «Гаррі Поттер і таємна кімната», він знайшов момент із «відкрийся» і підніс планшет до сифона, після чого зміг нарешті вмитися та скупатися. Збіг, звісно; з іншого боку, таким дрібним кумедним збігам, що відбувалися з ним не раз, Паша вже не дивувався.

Вулиці були чистими і зеленими, а будинок за потрібною адресою виявився мало не в справжньому лісі з химерно вигнутими, подекуди вкритими мохом деревами, високими кущами і навіть заростями папороті. Правда, до самої будівлі, що виднілася в глибині двору, вела брукована доріжка. Будинок же виявився простим, навіть бідним — двоповерховий, старого зразка, з де-не-де облізлим світлим тинькуванням.

Знизавши плечима і штовхнувши дерев'яні двері, Паша опинився вже у натуральних джунглях: всілякі кімнатні рослини стояли на високих етажерках і в горщиках, звивалися і перепліталися один з одним, гойдалися, шелестіли, цвіли та пахли.

Біля одного зі стелажів стояла безсумнівна володарка цього царства — дівчина у вузьких окулярах і з товстою зеленою косою, перекинутою через плече. Вона якраз філософськи крутила в руках невеликий горщик із якимось кактусом. Що ж — з кожною хвилиною ставало дедалі зрозумілішим, що робота справді буде «творчою». Великий плюс, що з дрес-кодом тут явно не мудрували: дівчина була у простій футболці та джинсах.

Щиро посміхаючись — він любив неформалів, — Паша наблизився і відразу зрозумів, що з віком зеленої він промахнувся: судячи з досить жорстких контурів обличчя, це була жінка зріла, років як би не п'ятдесяти, хіба що з чудовою і, мабуть, божевільно дорогою підтяжкою.

Жінка підвела очі і посміхнулася у відповідь. Паша кашлянув.

— Добрий день! Я ваш новий співробітник, якщо сьогодні про все остаточно домовимось. Мені потрібний... е-е-е... пан Вовк. Боюся, він не назвав імені та вітч...

Зелена махнула рукою:

— А він не любить церемонії, просто Вовком й кличте. Зара запитаю.

Вона відвернулася до внутрішніх дверей; виявилось, що ззаду її футболка була з вирізом до талії. Втім, це дурниці: набагато цікавіше було те, що на спині жінки красувалося татуювання дерева — таке майстерне, що можна було розглянути кожну складку на корі та прожилку на листі. Те, що гілки злегка погойдувалися, ніби від вітру, можна було списати на рух м'язів, напевно; незрозуміло тільки, чому листочки, як справжні, глянсово виблискували на сонці.

«Може, натирає чимось», — заворожено подумав Паша; ідея, що зелена буде його колегою, відразу підвищила привабливість роботи в рази.

Сунувши голову у двері та щось коротко уточнивши, зелена знову обернулася до Паші й зробила запрошуючий жест. Він блимнув і ледве втримався, щоб не потерти руками очі: безумовно, на сто відсотків було видно, що їй не більше двадцяти. Як він міг прийняти її за жінку у віці?

На цьому сюрпризи очікувано не скінчилися. Просто-Вовк виявився веселим засмаглим дідом з акуратною борідкою і в характерній картатій сорочці — ні дати, ні взяти Хоттабич, що вдарився в хіпстери. У його кабінеті зелені майже не було, тільки на столі стояв кактус, причому від горщика тягнувся ланцюг до мініатюрної будки. Стіну прикрашали довгі необроблені гілки з прив'язаним до них пір'ям. Ультрадорогого виду кавоварка якраз наповнювала горнятко. Біля столу стояв химерний кальян з безліччю хитро переплетених трубочок і колб з різноколірного скла, у кожній з яких виблискував напівдорогоцінний камінь.

Побачивши гостя, Хоттабич незворушно затягнувся, випустив із рота кільце диму і мовчки показав на стілець. Паша, намагаючись не надто витріщати очі на дивовижний інтер'єр, сів.