Розділ 8

Den

Я хитався на власних п’ятах, очікуючи, коли ж нарешті Максим скаже хоча б щось! Вчора мені вдалося повністю закінчити свою роботу над аналізом і загалом впорядкуванням звітів та даних. Максим гортав роздруковані і поскладані мною в папку документи. На його обличчі не було жодних емоцій… і це мене трішки напрягало. Я хотів насправді отримати похвалу за першу роботу.

Брат важко видихнув, а тоді закрив папку, навіть не глянувши на останні файли, і відкинув її на стіл. Я запитально підняв свою брову.

— Як тобі? — спитав я.

Максим знизав плечима.

— Це звичайна документація, непотрібна в даний момент робота.

Я нахмурив брови.

— Документи завжди повинні мати порядок, — сказав я.

— Так, але зараз, коли на носі презентація і новий проєкт, це не та справа, за яку ти мав би взятися. Впорядкуванням звітів міг зайнятися і хтось інший.

— Ти вписав це у мій список завдань, — буркнув я, засунувши руки в кимені.

Мене засмутив факт, що брат відверто сказав, що я просто-таки «нічогісінько» не зробив.

— Я хотів дещо перевірити. А якщо конкретніше, то я хотів дізнатися, що ти обереш: зробити звіти, за помилку в яких ти не матимеш жодних проблем і просто зможеш переробити, чи… розписати, до прикладу, опис дизайну для презентації, котра відбудеться наступного тижня.

— Якщо я її розпишу, це означає, що проводити її маю я, — сказав я, закотивши очі.

Максим кивнув головою і піднявся з крісла.

— Ти боїшся відповідальності?

Я глибше вдихнув і підняв погляд на брата.

— Що? Звичайно ж, що ні. Але… цей дизайн створював ти з іншими членами команди. Буде неправильно, якщо презентацію проведу я.

Насправді в моїх словах була невеличка крапля брехні… Я обережно ставився до такого дійства, як презентація, або ж до створення дизайну чи… іще чогось важливого. Мені не хотілося б припуститися помилки, котра коштуватиме компанії покупців або ж проєктів. Якщо замовнику щось не сподобається — ми втратимо цей проєкт, а отже, і гроші.

Брат підняв свої брови. Він занадто добре знав мене… а я занадто добре вивчив його, хоча, напевно, і не настільки досконало.

— Чому тоді не вирішив сісти за ідеї для нового проєкту аеропорту?

Я хитнув головою.

— Я не майстер в створенні дизайнів. Я не знаю, як це робити.

— Ти навчаєшся на архітектора, Денисе.

Я важко видихнув.

— В мене не було вчора ідей чи фантазії, як все можна було б облаштувати.

Брат важко видихнув і повернувся до тумби, беручи мою папку та запихаючи її між інших.

— Що ж, тоді в тебе зараз є час подумати. До вечора спробуй накинути ідею. Прийдеш до мене і опишеш її, ескіз можеш поки що не робити.

Я кивнув головою.

— Гаразд. Отже, я можу іти?

Максим повернувся до свого столу, сідаючи, і кивнув головою.

— А… і у зв’язку з тим, що Настя звільняється, завтра до нас прийде нова секретарка. Її Влад сьогодні на співбесіді обрав. Мені треба бути в VMVS, тому мене не буде. Настя проведе їй стажування. Буде добре, якщо ти нагадаєш їй пункти договору, і коли вона підпише його, поставиш і свій підпис та віддаси до кадрів.

— Я? Підпис? — здивувався я.

Максим кивнув головою.

— В тебе є право підпису у… таких питаннях. Поки що тільки ухвалення більш важливих рішень потребує моєї згоди. А все інше… як то кажуть, ти тут начальник.

Я підняв руку, потерши свою шию. Врешті я кивнув і пішов до кабінету, котрий був сусіднім з Максовим, і, сівши в крісло, посміхнувся. Я підняв погляд, озираючись власним кабінетом…

«І що б ти сказала тепер?» — пробурмотів я сам до себе.

Цілий день пропрацювавши над ідеями щодо розбудови та дизайну аеропорту, я і не помітив, коли ледь не заснув на самому столі. Після минулої безсонної ночі я був втомленим, і, напевно, це було занадто помітно, бо коли я прийшов до Макса, щоб показати накиди ескізів, брат просто поставив документи на стіл і сказав, що на сьогодні робочий день закінчений.

Я задоволено протягнув ноги в ліжку і глибоко вдихнув. Я потягнувся до тарілки з попкорном, котрий приготував, і вкинув кілька штук до рота, паралельно слідкуючи за кадрами в ноутбуці, де був ввімкнений фільм.

Мій телефон завібрував, і я відволікся, беручи його в руки. Це було голосове повідомлення від Джульєтти. Малеча ще не вміла писати у свої п’ять, але зате вона вміла записувати голосові, котрі інколи присилала мені. Я поставив фільм на паузу і ввімкнув запис.

— Дядьку Денис… а ти не забув, що в мене скоро день народження? Мама сказала, що я можу запросити всіх, кого захочу. Ти ж приїдеш, правда? І… ем… не забудь про подарунок.

Я посміхнувся і ввімкнув запис, надсилаючи також голосове:

«Я пам’ятаю, принцесо. І що б ти хотіла отримати в якості подарунка?»

Відповідь прийшла майже через кілька секунд, і я не стримав своєї посмішки.

«Так буде нецікаво, — я буквально чув, як вона в той момент нахмурила свої брівки. — Придумай щось. Але тільки не даруй мені шкарпетки, як минулого року. Я хочу щось цікаве. І красиве…»

Я засміявся і поставив сердечко на повідомлення. Насправді минулого року я справді був негідником. В останню хвилину мені зателефонував Макс із запитанням, чи не забув я про день народження. В мене ж саме в той день були екзамени. Я мало того що забув про день народження, я ще й втратив весь свій розум, не уявляючи, що можна придбати для брата, а тим більше для Джу. І нічого кращого за шкарпетки мені в голову не прийшло… Але, як то кажуть, «дарованому коневі в зуби не дивляться». Однак цей випадок маленька Джу, напевно, пам’ятатиме мені ще довго…

Я вже потягнувся, щоб продовжити відтворення фільму, як почувся дверний дзвінок. Я нахмурив свої брови і піднявся, крокуючи до входу. Відімкнувши двері, я не стримав свого здивування.

— Дано? — перепитав я.

Дівчина нервово посміхнулася.