Розділ 5

Den
— Гарного вечора, — сказала Аліна.
Я нахилився, поцілував Аліну в щоку і посміхнувся, коли вона вийшла з машини.
Я зачекав, коли дівчина зайде за ворота будинку свого батька, і тільки тоді натиснув на газ.
— Гарний вечір вийшов, — сказав я, дивлячись у дзеркало заднього виду на Ростика та Богдану.
— І справді, ми чудово повеселилися, — підтвердив друг.
Богдана тільки кивнула головою, а тоді дістала свій мобільник, щось там шукаючи.
— Ти знаєш, що батько твоєї Аліни — начальник відділу поліції? — раптом спитала дівчина.
Я глянув на неї.
— Знаю, — підтвердив я. — Ми з нею знайомі вже достатньо довго. Я навчався з нею ще в школі. Після того, як перевівся.
Дівчина набурмосилася.
Я дістав свій телефон і, стежачи за дорогою, надрукував смс.
DenMo: Дякую тобі за вечір.
Alinga: Треба буде ще когось із колишніх побісити, я до твоїх послуг.
Я посміхнувся і відклав телефон.
— Тебе хвилює, що я зустрічаюся з нею? — спитав я.
— Ти підставляєш Ростю. Він займається нелегальними боями, а тут ти з дівчиною начальника поліції. Вона може розповісти батькові, і тоді…
— Ден також бере участь у боях. Аліна працює там на касі, приймаючи ставки, тому тобі немає за що переживати, — сказав Ростик, і я посміхнувся.
— Ти також займаєшся боями? — перепитала дівчина, глянувши на мене.
Я кивнув головою.
— Займався, але через травму поки що в ауті, — відповів я і натиснув на гальма, зупиняючи автівку біля будинку Ростика.
Хлопець попрощався з дівчиною та мною і вийшов. Я ж знову завів двигун.
— Скажеш свою адресу? — спитав я.
— Яку гру ти ведеш? — випалила вона.
Я підняв свої брови.
— Я? Жодної. З чого б це мені вести ігри?
— Для чого ти привів цю дівчину на вечірку? Щоб побісити мене?
Я не стримав свого сміху.
— Ти цілий вечір крутився навколо інших дівчат. Поцілувався з цією Аліною прилюдно. Це все, щоб побісити мене! Тож скажи мені, яку гру ти ведеш.
Я не стримався і хитнув головою, а тоді натиснув на гальма. Машина зупинилася. Будинок Ростика був за містом, тобто зараз ми їхали дорогою попри ліс, і Богдана напружилася, коли я вийшов з автівки та обійшов її. Я відчинив двері з її боку.
— Що ти робиш?
— Вийди, — сказав я.
Вона помітно вагалася, але врешті вийшла, і я зачинив дверцята машини і просто-таки притиснув дівчину між машиною та мною, поставивши долоні по обидва боки від неї.
— Отже, я граю в ігри, так? А в що граєш ти? Гм?
— Я? — вона засміялася, але я нахилив свою голову, і вона завмерла, розуміючи, що відстань між нами все більше зменшується.
— Маєш рацію, ти вже зі мною грала, Богдано. Але мені цього вистачило. Я не той маленький хлопчик, з якого ти могла насміхатися і котрий був закоханий в тебе. І я вже далеко не той Денис, яким був. Тому не грай зі мною, бо врешті сама ж впадеш у яму.
Вона похитала головою.
— Що ти верзеш?
Я відштовхнувся від машини і ступив кілька кроків назад. Врешті, всі знали мене як доволі спокійного і законослухняного Боднаренка. Але… інколи мені врешті подобалося руйнувати такі думки.
— Пам'ятаєш, ти закрила мене була в підсобці в школі? — спитав я, відходячи. — Ти знала, що я жахливо і панічно боюся закритих приміщень після аварії з батьками. Але ти все одно зробила це, сказавши, що мені місце подалі від людей.
Дівчина засміялася. Я примружив очі. Вона повернулася і смикнула за дверну ручку, але та не піддалася.
— Відчини машину, і поїхали додому, — сказала вона, повернувшись назад до мене.
Я поцокав язиком.
— Отже, що в нас є, Королевич Богдано Олександрівно. Ви з батьком жили в Іспанії, так же? Він збудував там нову компанію після того, як кількома роками раніше його фірма в Україні збанкрутувала. Чи точніше… після того, як на ній виявили наркотики?
Дівчина помітно напружилася. Я посміхнувся, розуміючи, що влучив просто в ціль.
— Не знаю як, але йому вдалося виправдатися. Але ви всі втекли до Іспанії. Було ж небезпечно залишатися в Україні після такого, чи не так? Врешті, багатенько людей втратили свої гроші і не отримали товару. Місяць тому твій батько взяв борг у банку. За тиждень витече термін погашення цього боргу. Це не допомогло його фірмі, і він продав її… Цікаво, кому ж, правда?
Я почав ходити колами, а дівчина уважно стежила за мною. Десь вдалині почувся хрускіт гілки, і дівчина здригнулася.
— Денисе, будь ласка, давай поїдемо звідси, — сказала вона, і я посміхнувся.
— Я тоді також тобі це казав, пам’ятаєш? Казав: «Дано, будь ласка, відчини». Але ти у відповідь тільки засміялася. Правда?
Десь у лісі знову почулися звуки. Мені було відомо, що тут були вечірки час від часу. Врешті, ліс за містом був ідеальним місцем для того, щоб сховатися від поліції і гуляти всю ніч.
Богдана повернулася в бік хрускоту, а я підійшов до неї і, нахилившись до вуха, прошепотів: «Страшно?»
Вона скрикнула і повернулася до мене.
— Отже, давай продовжимо, — сказав я, відходячи і спираючись на машину. — Ти повернулася сюди, зблизилася із Ростиком. Але тобі ж він не потрібен? Ти скористаєшся ним, а потім кинеш, так же? Пограєшся із ним, а тоді знову поїдеш.
— Навіщо мені це? Я кохаю його, а він кохає мене, — сказала вона.
Я посміхнувся.
— Твоя мати померла тиждень тому, так же? Батько почав все частіше зриватися і пити… Зразкова сім'я покотилася додолу. Батько — пияк, мати — наркоманка.
— Не смій говорити так про них! — викрикнула дівчина і підняла свою руку, але я перехопив її.
— А маленька татова принцеса, котру він завжди захищав, і котра була насправді справжнім вовком, врешті опиниться в ліжку з якимсь старим дідом, тільки щоб той оплатив борг і її не вбили, так же?
Я бачив, як її очі швидко почали рухатися.
Я відкинув її руку.
— Ти не був таким, — викрикнула дівчина. — Ти був добрим, милим і…
— Ти також була світлою та ідеальною для мене, — сказав я. — Але ти розтоптала малого хлопця, ні за що. Налаштувала проти нього весь клас після того, як його батьків тільки опустили у могилу. Ти не принцеса, Богдано. Ти справжній вовк. І як ти й казала, що мені місце в підсобці, де, як ти казала, я невдовзі житиму, тобі місце в цьому лісі з вовками.
Вона пирхнула, а тоді сплеснула в долоні.
— То я й краще в лісі залишуся з вовками, аніж з таким гнилим хлопцем, як ти, в одній машині!
Я криво посміхнувся.
— Успіху, — сказав я.
Я відчинив дверцята машини і сів всередину. Я спеціально почав повільно застібати пасок безпеки. Богдана почала роззиратися навколо. Врешті, я завів двигун, але нахмурився, коли зрозумів, що машина не заводиться. Я вийшов назовні і глянув на свої колеса, котрі були пробиті, а опісля підняв погляд на Дану.
— Гадаю, такому ж вовку, як ти, також місце у лісі.
Я закотив очі. У руці дівчина тримала маленький розкладний ножик, а два задні колеса машини були пробиті. Браво! Просто неймовірно.
— Я тебе вітаю, врешті тепер ми обоє застрягли в лісі. Бравісімо.
Дівчина посміхнулася.
— Старалася.
Я хмикнув і дістав телефон. Я чудово знав, що мережа тут не ловить. До будинку Ростика було дещо далеко іти. Врешті, я взяв із машини деякі речі і, замкнувши її, глянув на Дану, котра роззиралася навколо.
— Пішли, — буркнув я врешті.
— Куди? Закопаєш мене ще й десь? Через те, що ми тебе колись глиною обсипали?
Я скривився.
— Ну то і залишайся тут. Мені взагалі все одно.
Я покрокував, заходячи в ліс. Врешті, я чудово знав, що тут неподалік має сьогодні бути вечірка. Вистачить вийти на неї, і там точно хтось позичить свою машину. Врешті, там і так всі п’яні, швидше за все.
— Зачекай! — почув я дівочий голос позаду.
Я зупинився, повернувшись і чекаючи, коли Дана наздожене мене. Врешті ми обоє покрокували вперед.
— Давай поговоримо, — сказала вона врешті.
Я хмикнув.
— Давай краще слухатимемо, чи твої родичі-вовчиці не з'являться.
Я чув фактично, як дівчина закотила очі.
— Тут справді є вовки?
— Ти думала, я жартував?
Знову тиша.
— Ти знаєю дорогу? Куди ми ідемо? — спитала вона знову.
— Ні, я не маю в голові вбудованої гугл-карти. Тому ти можеш вирішити десь звернути, і я буду радий цьому.
— Ти сам мене покликав з собою, — обурилася вона.
— Я сподівався, що ти не підеш.
— Вибач, — пробурмотіла дівчина через певний час тиші, і я зупинився.
Я повернувся до неї.
— Що ти казала? — перепитав.
Вона підняла на мене погляд.
— Вибач, — повторила вона.
Я підняв свої брови вгору.
— Ти пробила мої колеса, — сказав я.
— Ти б залишив мене саму в лісі! — обурилася вона. — Це перше, що спало мені на думку.
Я хмикнув, а тоді важко видихнув.
— Якби ти попросила, то врешті б не залишив.
— Це ти зараз так кажеш.
Я повернув голову до дівчини. Блукати лісом було не надто приємно. Комарі вже добряче покусали мої руки, і від цього я відчував, як все свербить.
— Я б не залишив тебе на трасі. Просто хотів… налякати тебе.
Дівчина тривалий час мовчала. Я зупинився, прислухаючись до звуків навколо. Невже я щось переплутав і насправді сьогодні тут немає жодної вечірки? Чи ми пішли не в той бік?
— Я тебе тоді налякала? — спитала вона.
— Ти замкнула мене в клятій темній підсобці, де поміщався тільки я і дві швабри. Серйозно запитуєш про це? Я сидів там, поки мене Макс не витягнув. А ти ходила наступного дня і тільки сміялася з іншими. Мені було боляче від смерті батьків, а ви весь час насміхалися і лякали мене. Вважаєш, це нормально?
— Ми були дітьми, — буркнула дівчина.
Я повернувся до неї.
— Я вважав тебе своєю подругою. Всіх вас. А у підсумку, щойно мої батьки померли, я втратив не тільки їх, але і вас усіх. І було б нічого, якби ви просто не розмовляли зі мною. Це було б принаймні не так, як… ці ігри, які ви вели. І в головній ролі завжди була ти.
Я повернувся. Мені здалося, що я десь почув звуки музики, тому покрокував далі прямо.