Розділ 3

Den
— Ти також тут, — сказав я, підійшовши до постаті брата, котрий сидів на лавці біля могил батьків. Він повернув голову до мене.
— Що ти тут робиш? Я думав, ти з Ростиком кудись поїхав.
Я хитнув головою, а тоді обійшов лавку і сів біля брата. Я нахилився вперед, склавши руки в замок і спершись ними на коліна.
— Я був з ним. Але повернувся.
Брат хмикнув, а тоді глянув на годинник.
— Щось ти дуже швидко, і до того ж дорогу додому переплутав.
Я опустив погляд, дивлячись на свої кросівки.
— Дана повернулася, — прошепотів я.
— Дана? — перепитав брат, і я міг побитися об заклад, що брат нахмурив свої брови.
— Богдана Королевич, — уточнив я.
Брат різко повернув голову до мене.
— Ви бачилися?
Я кивнув головою.
— Вона тепер… з Ростиком.
— Це він тобі так сказав?
Я похитав головою.
— Це і так зрозуміло.
Брат замовк, а я підняв погляд, дивлячись на нього.
— Що думаєш? — не стримався я.
— І ти, коли побачив її, втік сюди, — уточнив брат.
Я похитав головою в різні боки.
— Я не тікав. Ми перекинулися кількома словами, і я поїхав.
— І що ти відчув, як побачив її?
Я прикусив свою губу, а тоді відкинувся на спинку лавки.
— Я злий на неї, — прошепотів я.
Макс важко видихнув, а тоді також відхилився і поклав руку мені на плече.
— Денисе, минуло п'ятнадцять років. Тоді ви були всі дітьми. Це було давним-давно. Всі слова і дії твоїх однокласників тоді — це був… просто вплив їхніх батьків. У фірмі справді творився жах, після смерті батька я почав керувати фірмою, але… врешті, я був недостатньо освіченим. І завдяки цьому більшість партнерів були впевнені, що все просто завалиться.
— Справа була не у фірмі, — не стримався я, вигукнувши. — Вони сміялися з мене через те, що… що мої батьки померли, хоча тоді вже минуло кілька тижнів. А вона… вона робила найгірше.
Максим хитнув головою.
— Денисе… ти в повному праві злитися, але… послухай. Ти вже не дитина. І вона не дитина. І впевнений, зараз вона б так не зробила. Ви виросли. У тебе і неї є життя, на яке кожен з вас заслужив. Забудь про те, що сталося у дитинстві. Особливо те, що робили твої однолітки. Ви всі були дітьми. І врешті, це суттєво впливає на ситуацію.
Я кивнув головою. Врешті… Максим мав рацію. Але чомусь всередині все одно не відпускало мене.
— Вона таки змогла закохати в себе Ростика. Як і сказала тоді.
Максим піднімався, але різко зупинився, а тоді вирівнявся.
— Тебе це турбує? — здивувався він.
— Вона напряму тоді сказала мені, що хоче Ростика в якості свого чоловіка.
Брат підняв брови.
— Стій, ти… ти ревнуєш зараз її до свого друга? Проблема не в твоїй злості.
Я пирхнув.
— Ревную? Ще чого!
Я також піднявся.
— Ти злий не так через те, що було в дитинстві, як через те, що вона зараз з Ростиком. Ти ж розумієш це?
Я махнув рукою.
— Ні! Звісно ні. Я… я відчував звичайну дитячу захопленість нею в дитинстві. Але зараз все змінилося. Врешті, вона для мене ніхто.
Брат хитнув головою.
— Що ж, як скажеш. Тільки будь обережним. Не переплутай ненависть із коханням. Вони все ж занадто близькі. І спробуй нарешті відпустити минуле.
Я кивнув головою. Ми обоє повернулися до виходу. Я кивнув останній погляд на могили батьків, а тоді… просто пішов.
Що було б, якби тоді якась машина не виїхала на зустрічну і батько не вивернув би кермо, з’їжджаючи з невеликого, але все ж таки пагорба? Моє життя з Максом… воно не було поганим. Але інколи врешті ця думка залітала в мою голову. Яким було моє інше життя з живими батьками?

***
Я прокинувся від дзвінка будильника і ліниво потягнувся в ліжку. Мені не хотілося так рано прокидатися, але все ж таки саме з сьогоднішнього дня в мене починалася практика в компанії. Я не хотів спізнюватися в перший же день, змушуючи Макса хоча б трішки сумніватися в правильності того, що я проходжу практику саме в нашій фірмі, та ще й під керівництвом брата.
Саме тому я переміг свої лінощі і піднявся. Я прийняв душ, ввімкнув сповіщення на своєму телефоні і здивувався від кількості смс від Ростика. Майже у всіх він запитував, чи все в мене гаразд і чи я раптом не образився. Врешті, щоб не писати відповідь на всі, я швидко зібрався і, виходячи з квартири, де я жив окремо, набрав номер друга.
— Алло, — почувся сонний дівочий голос, і я завмер.
— Алло, — знову повторила Дана, і я видихнув.
— Дай телефон Ростикові, — сказав я.
— Він в душі, — відповіла дівчина.
— Скажеш, аби перетелефонував, — відповів я і скинув виклик.
Це було по-дурному. І після вчорашньої розмови з Максом я зараз розумів, наскільки це дивно і взагалі нелогічно. Я не міг злитися на дівчину через те, що вона сказала і зробила мені тринадцять років тому! Врешті, це справді були дії ще зовсім несвідомої дитини. Але чому ж тоді я зараз… так поводжуся.
Я сів у машину і похитав головою.
— Ти ідіот, Боднаренко, — пробурмотів я собі ж під ніс.
Я завів двигун і виїхав із стоянки. Хвилин через десять мій телефон завібрував.
— Чому ти не відписав мені нічого? Я хвилювався, — одразу налетів Ростик.
— Чув я, як ти хвилювався. Аж з дівчиною переспав.
Я міг уявити те, як друг зараз, швидше за все, закотив очі.
— Я не образив тебе?
— Чим? — здивувався я.
— Ну… мені варто було, напевно, все ж уникнути сюрпризів. Я знав, що ти їх не любиш, але все ж сподівався, що…
— Все нормально. Ми ж всі врешті дорослі люди, — перебив я його спроби вибачення.
— Але ти втік.
— Чому зразу втік? Я… я просто спішив.
— Ти злий на неї, — сказав друг.
Я фиркнув.
— За що? За те, що вона у свої сім повелася як дитина? Рость, це все фігня. Все гаразд.
— Отже… точно? Її компанія не викликає в тебе якогось дискомфорту?
— Ну так, все нормально. І взагалі, давай, можливо, зустрінемося сьогодні ввечері. Врешті, я повівся невиховано, відмовившись вчора провести з вами час.
— Гадаю, це чудова ідея. Але ти впевнений? Якщо тобі буде неприємно чи…
— Слухай, не біси мене. Кажу ж, що все гаразд, — сказав я.
Я почув сміх друга у слухавці.
— Гаразд. Отже, до вечора?
— Так. Я клуб виберу і надішлю тобі адресу. Десь о 8 буде добре?
— Так, я передам Дані.
— Чудово, — відказав я, а тоді відняв телефон. Врешті… все ж справді було добре?
Я стиснув своє кермо.