Розділ 2

Den

Наш час

- Ти ще довго?

Голос Макса відірвав мене від втупляння у дзеркало.

- Дві хвилини, - сказав я.

- Ми чекаємо на тебе внизу.

Я важко видихнув і вирівнявся. Сьогодні було тринадцять років з моменту аварії, в котрій загинули мої батьки. Тринадцять років від дня, котрий перевернув мій світ. Хоча я і був тоді ще малим і зараз не пам’ятаю все в деталях, але…я чудово досі пам’ятав ту жінку з соціальних служб і те, як вона пізніше привезла мене в дитбудинок де мені довелося провести вечір, ніч а після і час до обіду, де всі ті діти…вони так дивно на мене дивилися. Ніхто не хотів зі мною розмовляти, та й і я ні з ким не говорив. Мені було тоді так погано…але я жахливо вдячний зараз Максові що він забрав мене. Врешті, разом із цим всім я ще й чудово пам’ятав глибокі дві ями. І жахливий звук, коли труна з моїми батьками опустилася в неї. Я пам’ятав співчутливі погляди в свою сторону. Памятаю обличчя всіх, хто тоді прийшли. Памятаю як…іще кілька років я сподівався що все це просто сон, або ж якийсь дурний жарт. Я вірив що мама і тато повернуться. Але вони так і не повернулися. А мені…мені почали снитися жахіття час від часу про те, як машина в котрій я знаходжуся крутитися а опісля – обличчя моїх батьків у крові. Можливо саме через ці жахи, а можливо і ні але зараз якщо б не фото котрі я мав я б…не знав їхніх обличчь.

Я важко видихнув а тоді стукнув себе кілька разів по щоках. Врешті, що сталося те сталося. Я не можу змінити минуле. І не можу воскресити батьків котрих втратив. Але в мене є не погане теперішнє. Брат врешті хоча і не замінив мені батьків разом із сестрою, але принаймні він виховав мені, і я став тим ким є сьогодні.

Я поправив комірець своєї чорної сорочки, і спустився на перший поверх куди вже повільно прийшло кілька гостей а разом із ними вся наша сімя.

- Так людей багато, - прошепотів я до Каміли котра стояла найближче.

- Більшість із них це або теперішні або минулі партнери фірми. Тому…немає чого і дивуватися.

Я кивнув ледь головою.

- Ден!

Я посміхнувся коли найменша донька Макса підбігла до мене. Я підхопив її на руки і вона обхопила своїми рученятами мене за шию.

- І як у тебе справи, Джу? – поцікавився я.

Дівчинка посміхнулася.

- В мене?

Я кивнув головою. Маленькі пальчики почали водити по комірці моєї сорочки.

- Ну…в мене добре. Татко купив мені сьогодні нову іграшку. Хочеш покажу тобі?

Я посміхнувся.

- Ну, пізніше покажеш.

Малеча кивнула головою. Джу була маленькою копією моєї сестри зовнішньо попри свої чотири роки. Таке ж красиве біляве волосся, котре зараз в неї було заплетене у два смішні хвостики. Хоча звичайно ж, колір може потім змінитися. Її очі були ідентичними до очей Каміли. Напевно, це все було однією з причин чому брат так сильно любив свою меншу доньку і балував її, часто навіть всупереч Камілі. Та й, напевно той факт що вона народилася в день народження брата також відігравав тут важливу роль.

- Невже це справді Денис Боднаренко?

Я повернувся і посміхнувся Ростикові.

Я опустив Джу на землю, і обмінявся рукостисканням з другом.

- Ти вже повернувся з Іспанії? – здивувався я.

 Друг кивнув головю.

- Якби туди полетів і ти, то було б веселіше а так…не ті відчуття.

Я посміхнувся.

- Я повинен був залишитися, ти ж розумієш?

Ростик кивнув головою.

- Та все гаразд. Я ж розумію.

- Я глянув на Камілу котра вже покрокувала до Каті, котра щойно прийшла. Я посміхнувся сестрі і та відповіла такою ж посмішкою у відповідь. Я опустив погляд на її сина, котрому було вже тринадцять.

- Час іде швидко, - сказав Ростик і я повернув голову назад до нього.

- На що натякаєш? – спитав я посміхнувшись і засуваючи руки в кишені.

- Ще тринадцять років назад мої брат і батько спорив за скільки часу твій брат доведе компанію до банкрутства. Ми з тобою були дітьми в першому класі. Як і Богдана.

Я відвів погляд і стиснув свої щелепи при згадці про колишню «однокласницю».

- Вона так і не повернулася після того як поїхала, - сказав я.

- Я з нею бачився. В Іспанії, - сказав раптом Ростик і я завмер.

«Знаєш, мені подобається Ростик. Я хочу коли виросту одружитися з ним і щоб він був моїм чоловіком. Він такий класний» - слова, сказані чотирнадцять років тому. Секрет, котрий сказала мені Дана. Напевно, це був єдиний мій спогад з дитинства. Те, як я запросив її потанцювати і вона відмовила мені, зізнавшись в коханні тоді до Ростика.

- Справді? – я вдавано здивувався, - І ви розмовляли?

- Перекинулися кількома словами. Вона забирала батька з клубу в якому я був.

Я підняв свої брови.

- Батька?

- Він був п’яним, вона приїжджала по нього. Я допоміг їй з ним і все. Вона казала що мріє про те, щоб повернутися сюди. Каже, що сумує за домом.

Я ледь посміхнувся а опісля розглянувся залою, і знайшов поглядом Макса. Він стояв біля Влада та Стаса і Віктора. З них всіх дядько Стас досі був не одружений, і…чомусь мені здавалося, що в мене життя складеться по схожому до нього. Я кохав всього один раз за всі свої двадцять років. І це було ідіотське, перше кохання у шість років. Здавалося, це взагалі не можна називати коханням чи…чимось схожим до цього. Але я насправді тоді любив дівчину з кучерявим волоссям приємного коричневого відтінку. Мені подобалася її посмішка а ще те, як вона коли соромилася ховала свій погляд…

- То що скажеш?

Я кілька разів покліпав.

- Що? – здивувався я.

- Ти мене взагалі слухаєш? Нині повинен бути бій, ти ідеш?

Я прикусив щоку з внутрішньої строни щоки.

- Та ні, я сьогодні напевно пас, - сказав я врешті, - Я давно не тренувався.

Ростик скривився.

- Так кажеш ніби ти якийсь сорокалітній дідо.

Я засміявся.

- Ну, мій як і твій брат навіть в шістдесять мені здається не будуть так казати.

Ростик посміхнувся.

- Макс досі ганяє?