Розділ 1

Зауважте будь ласка,  в книзі можуть міститися суперечливі теми та сюжет. Деякі сцени можуть бути надто чуттєвими💔

 Також автор буде шалено вдячний вам за підтримку у вигляді вподобайте та коментарів❤️

Приємного читання🫶

Den
7 років
— А ти купиш мені морозиво?
Я зацікавлено глянув на тата, котрий забрав мене зі школи. Я любив свого тата, хоча його поведінка декілька років і була дивною. Він часто кудись зникав, але зараз він весь час був поруч. А іще ми жили разом у ду-у-у-у-уже великому будинку. В мене з'явився іще один старший брат і сестра. Мені це подобалося. Особливо мені подобався мій брат — Максим.
— Заїдемо по маму, а ввечері підемо в кіно і я куплю тобі морозиво, — погодився тато, і я задоволено посміхнувся.
Машина зупинилася біля одного з салонів, і на сидіння попереду сіла моя мама.
— Привітик, — сказала вона, повертаючись до мене. — Як справи в школі?
Мама повернулася до тата, коли він рушив. Вона швидко пристебнула пасок безпеки, але одразу повернула голову знову до мене, очікуючи відповіді.
— Мене вчителька хвалила за те, що я швидко читаю. Вона сказала, що я читаю швидше, аніж деякі четвертокласники, — похвалився я. — І за це тато обіцяв купити мені морозиво.
Мама глянула на тата і посміхнулася.
— Татко дуже щедрий сьогодні, — піджартувала вона.
— Коли це я скупився, — сказав тато, глянувши на маму.
Я посміхнувся, спостерігаючи за батьками. Вони були такими милими… я хотів би, щоб колись, коли я підросту, Богдана так само сиділа біля мене в одному з моїх авто і посміхалася на мої слова. Вона точно буде така ж красива, як і мама.
Решту дороги я розглядав краєвиди за вікном. Батьки про щось говорили попереду, а я дивився у вікно, намагаючись не прогавити жодного дерева. Нарешті ми вже під'їхали в нашу вуличку. Тато піднатиснув на газ, але… я не зрозумів нічого. Мама раптом голосно закричала, я тільки встиг повернути голову до переду, коли моїм тілом занадто різко почало хитати. Я неприємно вдарився рукою об дверцята. Я закричав, коли машину раптом перекрутило. Мене почало нудити, а тіло билося об метал автівки. Від болю я заплакав, коли машина нарешті зупинилася.
— Мамо, — прошепотів я крізь схлипи.
Моє тіло лежало на задньому сидінні, і я тільки бачив руку мами, котру тримав тато.
— Тату, — покликав я.
Але вони не відповідали. Мені було так боляче… я не міг знайти сили, щоб сісти і глянути на них. Але врешті те, що вони не рухалися взагалі, мене лякало. Я подався вперед, ледь не впавши з сидіння, і обперся ручкою об передні сидіння й висунув голову.
Скло попереду було у великій тріщині, схожій на павутину. З-під капота ішов дим. Я повернув голову до мами і закричав.
— Мамусю, — почав ридати я, трусячи її. По скроні мами текла кров, її одяг… він був у крові.
Я повернувся до тата, котрий також був поранений, і почав трусити ним.
— Прокиньтеся, будь ласка, мені страшно. Мамусю!
Коли я розплющив очі, то відчув теплу долоню на своїй і повільно повернув голову. Я тихо занив, а на очі знову накотилися сльози, адже мені все боліло.

***
— Камі, — прошепотів я.
Сестра посміхнулася і підняла свою долоню, гладячи мою щоку.
— Як ти себе почуваєш? — спитала вона.
— Мені все болить, — пробурмотів я.
Сестра співчутливо стиснула свої губи.
— Де мама? Де тато?
Я почав роззиратися, а опісля сідати в ліжку.
— Каміло, де вони? — спитав я знову, дивлячись на сестру.
— Не хвилюйся, з ними… з ними все буде гаразд, — сказала сестра.
— Я хочу їх побачити, відведи мене до них.
Я почав відкидати ковдру, намагаючись піднятися, але сестра зупинила мене.
— Денисе, батьки… вони поїхали.
— Поїхали? — прошепотів я і нахмурив свої брови. — Вони не могли поїхати. Вони… вони були поранені. В них була кров. Їх повинні були забрати лікарі. Вони не могли поїхати, — почав говорити я швидко, зістрибуючи з ліжка, але сестра схопила мене за руку, зупиняючи.
— Денисе, їм… їм обробили рани, і вони поїхали.
— Куди? — здивувався я. — Татова машина… вона була розбита. І вони б не залишили мене. Вони нікуди не поїхали. Ти брешеш мені!
Очі сестри почали блищати, а я спробував вирватися з її рук, але вона занадто міцно мене тримала.
— Відпусти, Каміло! Я хочу до мами, тато обіцяв мені морозиво. Відпусти, вони не могли поїхати!
Але сестра тільки міцніше стиснула мою руку, притягуючи до себе. Вона присіла на підлогу біля мене.
— Денисе, в них з'явилися важливі справи, вони поїхали. Хочеш, я куплю тобі морозиво?
Я похитав головою.
— Я не хочу. Його мав купити тато! Відвези мене до тата. Я хочу до мами і тата! Відпусти мене! Я знайду Макса, і він відвезе мене до них.
З щік сестри почали текти сльози. Я не розумів, чому вона плаче. Але її сльози мене лякали.
— Відпусти! — закричав я, і сестра пустила мою руку.
Я побіг до дверей, а опісля вибіг на коридор. Я і забув про біль, поки біг у невідомому напрямку. Я бачив здивовані і занадто сумні погляди всіх навколо, і це мене лякало. На мої очі почали набігати сльози, коли я почав блукати коридорами, але не міг знайти ані сходів, ані виходу, ані Макса чи когось з батьків. Я не вірив, що вони могли мене залишити, вони б розбудили мене і попрощалися. Татко ніколи нікуди не їхав, не обійнявши мене. Вони не могли!
По щоках почали котитися сльози, коли я нарешті вибіг на сходи і спустився на перший поверх. Я вибіг на вулицю і роззирнувся. Кілька чоловіків у білих халатах глянули на мене.
— Хлопче, ти заблукав?
Я здригнувся, коли поруч з'явився невідомий мені чоловік.
Я похитав головою.
— Ти знаєш, де мої мама і тато? — спитав я. — Я не можу їх знайти.
Цей чоловік був у білому халаті, а отже він лікар. Мама завжди казала, що лікарі — вони рятують людей. Можливо, він зможе врятувати і мене, відвівши до батьків.
— Давай підемо всередину і знайдемо їх, — запропонував чоловік.
Я кивнув головою.
— Ти допоможеш мені? — спитав я.
Чоловік посміхнувся.
— Звичайно ж. Ходімо всередину.
Чоловік взяв мене за руку, і ми зайшли назад в лікарню. Він зупинився біля великої стійки, і я підняв погляд до дівчини, котра була за нею.
— Інно, тут дитина загубилася. Маму і тата шукає, вони, напевно, в котрійсь з палат, — сказав чоловік.
Дівчина посміхнулася мені.
— Зараз ми їх знайдемо, — сказала вона. — Скажеш мені, як їх звати і яке в тебе прізвище?
Я прикусив свою губу.
— Маму звати Ліда, а тата — Георгій. Прізвище — Боднаренко, — сказав я.
Дівчина глянула кудись і невдовзі кинула погляд на чоловіка, котрий мене привів. Він запитально хитнув головою, а я дивився на них двох.
— Денисе? Ось ти де.
Я озирнувся на Макса, котрий швидко підійшов до мене.
— Чому ти втік від Каміли? — здивувався він і зупинився біля мене. — Давай повернемося. Вона хвилюється.
Я похитав головою.
— Ні. Я не хочу до Каміли, я хочу до мами і тата. Цей дядько сказав, що відведе мене до них, — я підняв погляд на чоловіка, котрий досі стояв біля стійки.
Максим присів біля мене.
— Малий, тато і мама, вони… поїхали.
Я надув свої щоки. Але ж вони не могли поїхати!
— Куди? Відвези мене до них.
— Максим Боднаренко?
Незнайомий жіночий голос змусив брата піднятися. Він схопив мене за руку і сховав собі за спину. Я не розумів — навіщо.
— Так, — відповів він.
— Надія Острозька. Я зі служби захисту дітей. Мені потрібно забрати вашого брата — Дениса Боднаренка.
— Куди забрати? — налякано спитав я, дивлячись на не надто приємну жінку в окулярах. Вона була старою, а ще на вигляд взагалі не веселою.
— У дитячий будинок, — сказала вона.
— Слухайте, я… я оформлю опіку над ним найближчими днями. Не потрібно його забирати, — сказав Максим, і я нахмурив свої брови.
Дитбудинок? Опіка?
— Але навіщо? — здивувався я. — В мене є мама і тато. В дитбудинку діти, в котрих немає батьків.
Жінка скосила погляд на Максима.
— От коли оформите, тоді і заберете його. А зараз мені потрібно його забрати.
Жінка підійшла і різко схопила мене за руку, але я висмикнув її.
— Ні! Я не хочу, я хочу до мами і тата, — з моїх очей зірвалися сльози, а я почав ридати.
Максим присів біля мене і схопив за плечі.
— Послухай мене, я заберу тебе. Чуєш? Все буде добре. Не плач.
— Але я хочу до своїх батьків, — вигукнув я.
— Та достатньо вже його обманювати, — вигукнула та зла жінка. — Твої батьки мертві, хлопче. Мертві.
Максим різко піднявся, а я завмер. Брат обурено глянув на жінку.
— Яке ви маєте право, щоб йому це казати? — обурився він.
— Ваш брат уже не маленький, не панькайтеся з ним як з дитиною. Йому краще знати правду.
Я похитав головою, а тоді розридався.
— Ти брешеш! Вони не могли померти. Ні!
Я кинувся вперед, а мої руки стиснулися в кулаки. Я не міг повірити, що мої мама і тато залишили мене… назавжди.