Розділ 14

Дана

І от звідки він тут з’явився? Враження, що Денис просто з неба впав або телепортувався. Після того як він пішов, я втомлено встала і сіла в крісло. Чорт!

Коли я вранці приїхала на квартиру, там на мене вже чекав її власник… Він сказав скласти речі і виселитися. Я намагалася вмовити його дати мені час, але чоловік був принциповим, і, в принципі, я могла зрозуміти його. Напевно, в нього з’явилися покупці, котрі вчасно платитимуть оренду, а не так, як ми з батьком.

До самого ж батька мені не вдалося додзвонитися. Напевно, я потурбувала його занадто рано, і він вирішив не переривати свій сон на одній з барних стійок нашого міста заради розмови з донькою.

Я нервово засміялася, потерши лоба. Ось до чого я докотилася…
Я вирішила не злити орендодавця і зібрала речі в одну-єдину валізу, котра зараз стояла під столом на роботі, в якій я працюю чисто через жалість власника компанії і заради того, щоб він виплатив борг у банку, через який нас могли б, напевно, вже вбити…

З мого рота вирвався нервовий смішок. У мене не залишилося нічого. Ані квартири, ані грошей, ані власного простору… ані гідності чи гордості.

Я похитала головою, глибоко вдихнувши. Колись… мій батько після смерті Георгія Боднаренка з широкою посмішкою ходив по нашому великому будинку і сміявся, кажучи, що Максим Боднаренко збанкрутує. Компанія буде виставлена на продаж, і батько складав плани, як викупить її та змінить… як іронічно.

Я взяла свій телефон і відкрила сайт з оголошеннями про роботу.

Мені потрібно знайти ще одну роботу… Вдень я секретарка, і це не змінити, адже я винна Максимові. Як ми з ним домовилися, він виплачуватиме мені кошти, але… тільки певну їх частину, а інша — це те, що він уже вніс у банк для погашення наших кредитів. Усе було справедливо, але до авансу залишався тиждень. А мені потрібна була квартира, бо я не могла жити в офісі.

Я гортала оголошення про роботу. Для того щоб працювати онлайн, усі хотіли досвід, якого в мене не було, адже я покинула навчання. Я могла б стати кур’єром, але там робочі години — тільки вдень. Стосовно водія таксі — це вимагало всієї нічної зміни… У мене просто зникав кожен варіант, який я знаходила. У розчаруванні я й не помітила, як знову заснула просто за столом…

Телефон завібрував у руці, і я вирівнялася, скривившись, адже все тіло затекло. Добре, що в мене був накручений будильник. Я потягнулася в кріслі, а тоді відсунула його від столу і відкрила валізу, дістаючи звідти чисту сорочку та чорні штани. Швидко пішла до вбиральні, де вмилася і швидко переодягнулася. Опісля повернулася до робочого місця, і прибиральниця, котра була тут, здивовано глянула на мене.

— Нічого собі. Я думала, що я тут перша працівниця, — пожартувала вона, коли я сідала за стіл, і я також усміхнулася жіночці.
— Роботи багато. Вирішила прийти раніше, — відповіла я, усміхнувшись.

Я поставила телефон праворуч і ввімкнула ноутбук, дивлячись на розклад. Сьогодні мала бути нарада. Отже, варто підготувати кабінет для нарад. Мій телефон знову завібрував, і я швидко глянула на нього та нахмурила брови, побачивши електронний лист, а ще більше напружилася, побачивши, від кого він.

Уночі я вирішила заповнити анкету на одному з сайтів пошуку роботи… І вже сьогодні мені прийшов лист. Я навіть не помітила, як почала гризти нігті, читаючи умови…

— Доброго ранку!

Я натиснула кнопку вимкнення телефону. Мої щоки миттю почервоніли. Максим глянув на мене, спершись рукою на стійку і ставлячи на неї папки.

— Розставиш їх у кабінеті для нарад, також принесеш туди проєктор і розставиш пляшки з водою. А ще… я можу тебе попросити про дещо?

Хлопець глянув на мене, а тоді нахмурив брови.
— Щось сталося? Ти, до речі, сьогодні рано. Усе гаразд?

Я миттю закивала головою, наче солдатик. Максим був достатньо уважним, тому зауважив, наскільки сильно я стискаю телефон.

— З банку турбують? — спитав він. — Я вже погасив ваш борг, тому… проблем не мало б бути. Але якщо вас досі з батьком дістають, то…

— Ні. Це… не з банку. Усе гаразд. Я вдячна вам, що ви… допомогли нам з батьком. Ви врятували нас. Дуже. У кабінеті я все зроблю. А ще щось ви хотіли мене попросити?

Максим усміхнувся.
— Не «викай» до мене, будь ласка. Мене це трохи напружує, — усміхнувся він. — Зможеш поїхати зі Стасом до нашої іншої фірми і посортувати там документи в архіві? Я скажу йому — за це тобі додатково дадуть зарплату, бо це буде після закінчення твого робочого дня.

— Гаразд. Без проблем. Але… можна, щоб ці гроші мені виплатили одразу, а не із зарплатою?

Я нервово потерла зап’ястя. Здавалося, я і так забагато прошу.

— Гаразд, я скажу Стасові, щоб одразу дав тобі їх. Він заїде за тобою о сьомій.

Я усміхнулася.
— Гаразд.

— О, і можеш принести мені кави?
— Так, без проблем.

Максим усміхнувся мені, а тоді пішов до кабінету, а я глибоко вдихнула, дивлячись на той самий лист із пропозицією роботи від «Вишеньки»… Мої щоки почервоніли від однієї думки працювати там, але… гроші мені були справді потрібні.