Розділ 13

Денис

Я сидів на дивані в кабінеті брата і гортав інформацію в ноутбуці. Голова страшенно боліла, попри те що я вже взяв щонайменше чотири таблетки. Напитися вчора було дурною ідеєю… найгіршою, яка взагалі могла прийти в мою голову.

Я і сам не міг усвідомити, як так вийшло. Після гонки я повернувся на квартиру. Зайшов у спальню і… коли побачив, як Дана лежить у моєму ліжку, скрутившись у ковдрі, повернувся у вітальню. Хотів налити на кухні води, але в руку потрапив алкоголь, а потім думка про те, у скількох ліжках вона спала перед цим моїм, і… мені наче дах знесло.

А сьогодні я вже вдало жалів через вчорашню «розслабуху».

— То що скажеш? — слова Макса змусили мене підняти погляд, і я глянув на брата.

Він щось говорив?

— Вибач? — перепитав я.

Макс важко видихнув і закрив кришку ноутбука.
— Денис, ти нині взагалі ніякий. Що є, що немає — результат один. Що сталося?

Я потер лоб.
— Вибач, просто… не виспався.

Макс похитав головою.
— Їдь додому і відпочинь. Завтра нарада. Я сам підготую доповідь.

— Та я… можу тобі допомогти, — спробував запротестувати я. Мені стало соромно перед братом, адже він і так займається достатньою кількістю справ уже стільки років, і зараз я мав би йому допомогти, а натомість… усе як було, так і залишається.

— Їдь уже. Мені з тебе толку не буде.

Макс посміхнувся, і я відставив свій ноутбук на стіл та кивнув.
— Гаразд. Але якщо потрібно буде — подзвони, я приїду.

Брат кивнув. Я взяв із вішака свій піджак і вийшов із кабінету. Попрямував до ліфта і натиснув кнопку виклику, як телефон у кишені завібрував, і я дістав його, щоб глянути на повідомлення.

Двері ліфта відчинилися, і я вчасно підняв погляд, щоб побачити, як Богдана просто таки падає вперед. Я підхопив її, адже інакше й не могло бути — вона падала саме на мене. Дівчина глянула в мої очі, а я досі тримав її.

Я був здивований, що вночі вона послухала мене, а також вранці, коли прийшла з аптечкою. Насправді я тоді просто йшов її розбудити, щоб ми обоє не спізнилися на роботу, і… перечепився через вазу, розбивши її. Я взагалі не розумів, звідки в моїй квартирі ваза.

— Відпусти мене, — сказала дівчина, вирівнюючись, і я відпустив її. Вона нервово погладила своє волосся, яке сьогодні зібрала у високий хвіст.

— Будь обережна, ще вб’єшся тут, — сказав я.

— Турбуєшся? — вона підняла на мене погляд, а я криво посміхнувся.

Я. Її. Ненавиджу. Яка турбота тут може бути?

— У жодному разі. Твоя смерть погано відобразиться на репутації компанії, особливо якщо журналісти дізнаються, що ти померла тут або ж травмувалася.

Богдана скривилася. Я ступив крок, заходячи в ліфт, і потягнувся до кнопок.
— Ти кудись їдеш? — спитала дівчина, глянувши на мене.

Я натиснув кнопку ліфта, водночас кинувши:
— Тебе це не стосується.

Приїхавши до себе на квартиру, я спокійно пішов у спальню і одразу ліг на ліжко. Здавалося, я був готовий заснути одразу, однак, лежачи на спині, я відчував, що не можу цього зробити, тому повернувся на бік, думаючи, що це змінить ситуацію.

Мій ніс уткнувся в подушку, і я нахмурився, бо… від наволочки пахло занадто солодко — і точно не моїм шампунем чи гелем для душу. Я принюхався і важко видихнув. Не те щоб запах був жахливим, але…

Я підняв голову і перестав подушку на іншу половину ліжка, а сам узяв іншу й полегшено видихнув, відчувши, що тут уже просто пахло пральним порошком.

Я прокинувся ближче до вечора, коли за вікном уже встигло стемніти. У планах на вечір не було точно нічого, але завтра мала бути нарада… я і так достатньо підставляю Макса. Напевно, саме тому моя совість прокинулася, і я сходив у душ, а потім, одягнувши легку чорну сорочку і чисті джинси, поїхав до офісу, адже саме там я залишив свій ноутбук.

У будівлі вже давно нікого не було, окрім охоронця. Той, на щастя, впізнав мене, і я зайшов без проблем, навіть узяв у нього ключі від кабінету брата, де й залишився мій ноут.

Ліфтом я піднявся на потрібний поверх, але… зупинився, коли зауважив світло лампи на столику секретарки. Я закотив очі — напевно, Дана забула її вимкнути. Ну звісно ж, комуналку ж не з її кишені оплачують.

Я підійшов ближче, зупинився біля столика і вже потягнувся до вимикача, щоб вимкнути ту дурну лампу, як почув сопіння…

Я повільно обійшов стійку секретаря і завмер. Дана сиділа на підлозі, її голова вперлася в стіну, і саму дівчину я, напевно, в житті не помітив би, адже вона закривала себе кріслом.

Я хмикнув і хитнув головою. Було бажання її розбудити, але я стримався і просто пішов у кабінет брата. Забрав ноутбук і, повертаючись, знову зупинився біля стійки.

— Що ти робиш?!

Я сказав це достатньо голосно, і дівчина, здригнувшись, прокинулася. Вона глянула вгору на мене, а я запитально вигнув брову. Її очі забігали, наче вона не розуміла, що відбувається.

— Робочий день закінчився, — сказав я.

Дівчина нервово потерла шию і піднялася.
— Я… я маю ще роботу. Тому й залишилася.

— Хм. Цікава в тебе робота — спати під столом?

— Просто… заснула. Напевно, — пробурмотіла вона.

Я хитнув головою.
— Їдь додому нарешті. І лампу вимкнути не забудь. Ще не вистачало, щоб ти фірму спалила.

Я кинув на неї останній погляд і пішов геть. Яка в неї може бути робота, щоб залишатися настільки пізно? Вона була моєю секретаркою, і роботу їй призначав я. Було очевидно, що вона брехала. Але навіщо?